Читати книгу - "Чарівне горнятко"

— Покликати гайдуків і дати за це двадцять п'ять буків.

Багач подумав, що пан дає йому двадцять п'ять дерев-буків з лісу і каже:

— Пане, прошу вас, дайте тридцять, бо мені треба тепер дуже.

— Дайте йому сорок п'ять, коли хоче.

— Паночку, але шкірка на футро вам якраз піде. Дайте за неї п'ятдесят.

— Дайте п'ятдесяті — гукнув пап.

Гайдуки прибігли, зігнули вдвоє багача, дали йому тих п'ятдесят буків, то він ледве теплим приплівся додому. Каже він до жінки вдома:

— Ти, гадино, маєш два фільварки, а я п'ятдесят буків.

І казці кінець.

ЯК НЕГРАМОТНИЙ УЧЕНИМ СТАВ[75]

Жив собі чоловік. Мав жінку і п'ятеро дітей, але не мав чим їх прогодувати. Бідняк бідняком, до школи не ходив, читати й писати не вмів. А жінка щодня свариться, каже, що він тупий, як пень, що вона могла вийти заміж за урядовця. І вирішив тоді бідний чоловік грамотним стати. Зловив чорну курку, зв'язав їй крила, лапки запхав у кошик і пішов до міста. Продав курку і на всі гроші, що вторгував, купив зошитів та олівців. Як прийшов додому, то зразу засів за стіл і почав писати.

Лише так він писав, що ніхто не міг зрозуміти, якою мовою написано.

Мучився три тижні, поки всі зошити не списав.

Терпіла жінка, терпіла, а нарешті почала сваритися, аби кидав своє писання, бо немає в хаті ні полінця дров.

Як жінка свариться, то нема що робити — мусить слухатись. Взяв він сокирчину і пішов до лісу. Був той ліс темним, великим. Знайшов він дуба, а на ньому побачив велику суху гіллю. «Полізу, — подумав, — зрубаю і жінці принесу сухих дров».

Виліз він на дуба гіллю рубати (а це вже вечір наступав), і бачить — їде банда розбійників.

Він тихенько сидить на дубі — ні пари з уст, коли дивиться, вони витягли кущ із землі, а там — бункер. Все з возів познімали, поскладали туди, замаскували, як має бути, і поїхали.

Зліз чоловік із дуба, бере гіллю на плече і несе додому. Жінці ні слова не каже про те, що бачив і чув, бо мудрий чоловік ніколи жінці таємниць не довіряє.

За цей час король, що його обікрали, вислав поліцію, щоб розпитували по цілій державі, чи хто не чув, а може, бачив злодіїв, які б везли його скарби.

Ходили шандарі по всіх містах і селах, аж поки не дійшли до хати цього чоловіка.

— Може бачив? Може чув? — питають його.

— Зараз я подивлюся у свої документи і скажу, — відповідає.

Розложив на столі ті зошити, що три тижні в них писав, і роздивляється.

Поліція і так і сяк приглядається до його письма, але ніхто не може зрозуміти, що там написано.

А бідняк каже так:

— Дочитався, що можу віднайти, але хай король дасть мені половину того добра.

Послали посланців до короля, а він як почув про таке, то й сам приїхав.

— Най буде!

Тоді зажадав бідний чоловік від королівських слуг три вози кілків і довгу тичку. Як усе було готове, взяв тичку і міряє від своєї хати в протилежний від лісу бік. Скрізь, де скаже, слуги забивають кілки.

Міряли три дні. Одного дня в одну сторону, другого в другу, а третього — прямо до дуба.

Королеві вже самому цікаво, чи цей хлоп щось знає, чи ні, бо міряє і все читає в зошитах.

На третій день доміряли до того бункера. Забили там кілок, і сказав чоловік слугам королівським:

— Копайте!

Людей було багато, розкопали, а там скарби не лише того короля, а ще більше. Вивозили звідти їх три дні і три ночі. Як вивезли, король віддав хлопові півмаєтку з худобою, полем і робітниками.

Хлоп не пан, робітників наділив землею, і живуть собі всі файно.

ЯК РОЗБІЙНИК ПОМСТИВСЯ ПАНОВІ[76]

Один чоловік як був молодим, то натворив людям багато лиха. Але молодість минає швидко, і на старі літа він задумався, що так далі жити не можна. Думав він, думав і одного дня вирішив:

— Піду в такі глухі ліси, де ще людська нога не ступала, і буду сам жити до того часу, поки не вчую людського голосу. Як вчую людський голос, то це буде означати, що я можу повернутися і жити між людьми.

Так він багато років живе пустельником у лісах.

А був ще такий пан-чарівник — дуже багатий і дуже поганий. Мав він величезні отари овець і тим, хто брався пасти його вівці, давав великі гроші. Але якщо вівця пропадала з отари, то він відрубував вівчареві палець.

Один дуже бідний чоловік шукав роботи, бо ніде не міг дістати шматка хліба. Так його біда загнала аж до того пана.

— Заплачу тобі за роботу файні гроші, але як пропаде вівця, то за кожну рубаю палець.

Погнав вівчар отару в полонини і був там аж до осені.

Восени приїжджає пан на коні, і починають з вівчарем овець рахувати. Порахували — п'ятьох овець нема. Пан довго не думає, ловить вівчаря за руку, і як той не плакав, як не просився, відрубав йому п'ять пальців.

А пустельник жив недалеко від полонини. Як почув людський крик і плач, кинувся до того місця і все бачив.

Пан сів на коня і поїхав, а пастух розірвав сорочку, завиває руку без пальців.

Прибіг до нього пустельник і питає:

— За що пан відрубав тобі пальці?

Вівчар розповів йому все, як сталося.

— Ходи тепер зі мною.

Йдуть вони дорогою, а вже надходить ніч. Йшли вони ще якийсь час, аж побачили панський маєток. Повертають до брами і просять слугу, аби пустив їх переночувати.

— Почекайте, хай побіжу й запитаю в пана.

Побіг слуга питати дозволу, і пан сказав пропустити їх. Зі сміхом, наче нічого не було, запросив подорожніх до себе в покої і наказав принести вечерю і вина. їм наливає з простої пляшки і в прості чарки, а собі ллє з кришталевої і в золоту чашу.

Як повечеряли, пан сказав слузі кинути в хлів, де тримають безрогих, трохи соломи, і хай подорожні сплять.

Зайшли обидва до хліва, полягали в солому, а пустельник і каже:

— Будь тут, я зараз повернуся.

І пішов.

Повернувся він з вином у кришталевій пляшці і золотою чашею.

— Що ти зробив? — дорікає вівчар: — Він нас погостив як людей, а ти