Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

 — Може, ще не помітили, що вовки вкрали ніжне ягнятко з кошари. Боже, допоможи вовкам! – сказав я і почав спускатися з гори снідати.

Підійшовши до печери, я побачив, що Білл, важко дихаючи, притулився до скелі, а хлопець цілиться кинути в нього каменюку завбільшки майже з кокосовий горіх.

— Він засунув гарячу картоплину мені за комір, – пояснив Білл, – а потім роздавив її ногою. Я нам'яв йому вуха. Рушниця з тобою, Семе?

Я відібрав у хлопця камінь і так-сяк уладнав цю суперечку.

— Я тобі це запам'ятаю, – каже хлопчисько Біллові. – Ніхто ї ніколи не бив Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Стережись тепер!

Після сніданку хлопець виймає з кишені кусок шкіри, обмотаний шворкою, і виходить з печери, на ходу розмотуючи її.

— Що це він тепер замишляє? – непокоїться Білл. – Семе, ти не думаєш, що він утече?

— Цього можна не боятись, – відповідаю я. – Він, здається, не такий уже домосід. Але нам треба вже розробляти якийсь план щодо викупу. В містечку не помітно великого хвилювання з приводу його зникнення; можливо, вони ще не усвідомили, що його нема. Рідні, може, думають, що хлопець провів ніч у тітки Джейн або у когось із сусідів. У всякому разі сьогодні його почнуть шукати. Сьогодні ввечері ми пошлемо листа його батькові і зажадаємо дві тисячі доларів за його повернення.

В цю мить ми почули щось, наче бойовий клич – такий клич, певно, видав колись Давид, нокаутувавши чемпіона Голіафа. Виявляється, Вождь Червоношкірих витяг з кишені пращу і тепер розкручував її над головою.

Я нахилився й почув важкий глухий стук і щось, наче зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь, завбільшки з яйце, влучив Біллові якраз позаду лівого вуха. Він весь якось обм'як і впав прямо у вогнище, на каструлю з гарячою водою для миття посуду. Я витяг його і з півгодини поливав йому голову холодною водою.

Мало-помалу Білл отямився, підвівся, помацав себе за вухом та й каже:

— Семе, знаєш, хто мій улюблений герой у біблії?

— Зажди, – кажу я. – Потроху опритомнієш.

— Цар Ірод, – каже він. – Ти ж не підеш, не залишиш мене тут-самого, Семе?

Я вийшов з печери, піймав хлопчиська і тряс доти, доки всі його веснянки не заторохкотіли одна об одну.

— Якщо ти будеш погано поводитись, – кажу йому, – я тебе зараз же відішлю додому. Ну, слухатимешся чи ні?

— Я тільки пожартував, – відповідає він, похнюпившись. – Я й не думав кривдити старого Хенка. А за що він мене вдарив? Я добре поводитимусь, Зміїне Око, якщо ти не відішлеш мене додому і дозволиш мені сьогодні грати в розвідників.

— Я не знаю, що то за гра, – кажу. – Це ви вирішуйте з містером Біллом. Сьогодні ви гратимете вдвох. Я зараз піду ненадовго в деяких справах. Тепер іди в печеру, помирись із ним, попроси вибачення за те, що ти його вдарив, а ні, то зараз же підеш додому.

Я примусив їх потиснути один одному руки, а потім одвів Білла вбік і сказав, що йду у невеличке село Поплар-Ков, за три милі від печери, і з'ясую, як у містечку ставляться до викрадення хлопця. Крім того, я думаю, що краще надіслати в цей же день старому Дорсету безапеляційного листа з вимогою викупу, повідомляючи в ньому, як той викуп треба заплатити.

— Знаєш, Семе, – каже Білл, – я готовий іти за тобою у вогонь і воду, я й оком не повів би під час землетрусу, гри в покер, вибухів динаміту, поліцейських облав, нападів на поїзди і циклонів. Я ніколи нічого не боявся, поки ми не викрили цю ракету, яку чомусь називають хлопцем. Він мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?

— Я повернуся десь після полудня, – кажу я. – Твоє діло розважати і заспокоювати дитину, поки я прийду. А тепер напишімо старому Дорсету листа.

Білл і я взяли папір та олівець і почали складати листа, поки Вождь Червоношкірих, загорнувшись у ковдру, важно походжав туди й сюди, охороняючи вхід до печери. Білл слізно умовляв мене призначити викуп тільки півтори тисячі доларів замість двох.

— Я зовсім не намагаюсь принизити прославлені з моральної точки зору батьківські почуття, але ми маємо справу з людьми, а яка людина віддасть дві тисячі доларів за цього обсипаного ластовинням дикого кота! Я хотів би ризикнути: хай буде півтори тисячі доларів. Різницю можна віднести за мій рахунок.

Щоб втішити Білла, я погодився, і ми з ним разом склали такого листа: 

«Ебенезеру Дорсету, есквайру.

Ми надійно сховали вашого сина далеко від міста. Будь-які спроби знайти його – ваші чи навіть найдосвідченіших детективів – марні. Остаточні і єдині умови, на яких ви можете повернути собі його, такі: ми вимагаємо за його повернення півтори тисячі доларів великими купюрами; гроші мають бути сьогодні опівночі на тому ж місці і в тій же коробочці, що й ваша відповідь, – де саме, буде сказано нижче. Якщо ви згодні на ці умови, пошліть вашу письмову відповідь з ким-небудь сьогодні о пів на дев'яту вечора. За бродом через Совиний ручай по дорозі на Поплар-Ков є три великих дерева на відстані близько ста ярдів одне від одного, біля самої огорожі пшеничного поля праворуч. Під стовпом цієї огорожі, проти третього дерева, буде сховано картонну коробочку.

Ваш посланець покладе відповідь у цю коробочку і негайно повернеться до міста.

Якщо ви спробуєте нас видати або не виконати вимог, які ми виклали, ви більше ніколи не побачите свого сина.

Якщо заплатите гроші, як ми цього вимагаємо, він повернеться до вас живий і здоровий через три години. Ці умови остаточні, і, якщо ви їх не приймете, ніяких дальших спроб встановити з вами зв'язок ми не робитимемо.

Два одчайдушних чоловіки». 

Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню і вже зібрався рушити, коли цей хлопчисько підходить до мене і каже:

— Ей, Зміїне Око, ти казав, що мені можна грати у розвідників, поки тебе не буде.

— Грай собі, – відповідаю. – Ось містер Білл з тобою пограє. А що воно за гра