Читати книгу - "Твори. Том 1"

Розалії довелося за руку відвести її додому.

Коло дверей чекав високий селянин, років двадцяти п’яти. Він привітався з нею по-друи «ньому, начебто давно її знав.

— Добридень, пані Жанно, як поживаєте? Мати веліла мені прийти допомогти вам перебратись. Я б хотів знати, що ви берете з собою, тоді б я вам поперевозив усе поступово, щоб робота на полі не стояла.

То був син її служниці, син Жюльєна, брат Поля.

Жанні здалося, що в неї спинилось серце; і разом з тим їй хотілось поцілувати цього парубка. Вона розглядала його, шукаючи в ньому схожості зі своїм чоловіком, зі своїм сином. Він був рум’яний, дужий, з білявим волоссям і блакитними очима, як у матері. І проте скидався на Жюльєна. Чим саме? Вона сама добре не розуміла цього, але чимось він нагадував Жюльєна.

— Коли б ви змогли показати мені все зараз, — вів далі парубок, — я був би вам дуже вдячний. -

Але Жанна сама ще не знала, що перевозити, бо новий дім її був дуже маленький, і попросила його прийти вдруге наприкінці тижня.

Переїзд зайняв її і вніс сумну розраду в її похмуре й позбавлене будь-яких надій життя.

Вона ходила з кімнати до кімнати, шукаючи речі, які нагадували їй різні події її життя, ті речі, ЩО^стаютіЯ нашими друзями, що являють собою неначе частину шппо-го існування, частину нашого життя; е речі, знайомі нам з дитинства, з якими пов’язані радісні й сумні згадки різні дати нашого життя, які бували німими свідками наших світлих чи тяжких хвилин, які постарілися, зносились разом з нами, підкладка яких де-не-де подерлася, оббивка потерлася, дерев’яні частини розхитались, а фарби зблякли.

Вона вибирала одну річ за одною, часто вагаючись, хвилюючись, начебто мала розв’язати якесь важливе питання, щохвилини міняючи своє рішення, порівнюючи вартість двох крісел або якого-небудь старого секретера та старовинного робочого столика.

Вона витягала шухляди, шукаючи речей, що нагадували якісь факти з її життя; потім, наважившись нарешті, казала:

— Так, я беру це, — і вибрану річ переносили до їдальні.

Вона захотіла зберегти всі меблі зі спальні, своє ліжко, оббивку, годинник, геть усе.

Взяла декілька стільців з вітальні з малюнками, які вона так любила з дитинства: Лисицю й Журавля, Лисицю й Ворону, Бабку та Мурашку і меланхолійну Чаплю.

Одного разу, блукаючи по всіх кутках домівки, яку вона мала незабаром покинути, вона зайшла на горище.

Остовпіла від здивування; перед нею була безладна купа різноманітних речей, то розбитих, то тільки забруднених, серед яких траплялися й такі, що опинилися тут невідомо чому — чи через те, що перестали подобатись, чи через те, що їх замінили іншими. Вона помітила безліч колись знайомих їй речей, що раптом зникли невідомо куди, різних дрібничок, які вона тримала колись в руках, які були коло неї протягом п’ятнадцяти років, які вона бачила щодня, зовсім їх не помічаючи, і які раптом знайшлися тут, на цьому горищі, поряд з іншими, ще більш старими, про які вона ясно пам’ятала, де яка з них стояла в перший час після її приїзду, і вони раптом набрали значення забутих свідків, знову знайдених друзів. Здавалися їй тепер подібними до тих людей, з якими давно знайомі, а проте вони ніколи не відкривали душі, і які одного вечора раптом ні з того ні з сього починають зненацька говорити, розкриваючи всі свої думки, про існування яких ми й не підозрювали.

З болісно стиснутим серцем проходила Жанна від одної речі до другої, звертаючись до самої себе:

— А, цю китайську чашку л розбила якось увечері, за кілька днів до мого весілля… А ось маленький мамин ліхтар і палиця, яку тато зламав, відкриваючи хвіртку, що розбухла від дощу.

Тут було також багато і незнайомих їй речей, які нічого їй не нагадували, які залишалися ще від часів її дідів чи прадідів, тих укритих порохом речей, що здаються вигнанцями серед чужої їм епохи і наче сумують у своїй самотності; історія, пригоди їх нікому тепер не відомі, ніхто не знас, хто їх вибирав, купував, володів ними, любив їх, ніхто не знає тих рук, що ласкаво держали їх, тих очей, що з задоволенням колись їх розглядали.

Жанна брала їх, вертіла в руках, залишаючи сліди пальців на густому шарі пороху, і довго ще стояла там, серед цього старого мотлоху, під тьмяним світлом, що падало крізь маленькі чотирикутники віконець, зроблених У даху.

Вона уважно розглядала стільці на трьох ніжках, шукаючи в них якоїсь згадки, мідну грілку, поламану жаровню для зігрівання ніг, яка здавалась їй ніби знайомою, і цілу купу різноманітного господарського знаряддя, що давно вже вийшло з ужитку.

Вона набрала цілу купу того, що хотіла взяти з собою, і наказала Розалії забрати все це. Обурена служниця відмовилась переносити «брудний мотлох». Але Жанна на цей раз настояла на своєму, і Розалія скорилась.

Якось вранці молодий фермер Дені Лекок, син Жюльєна, вперше приїхав возом за речами. Розалія супроводила його, щоб простежити за розвантаженням і розставити меблі так, як вони мали стояти.

Залишившись на самоті, Жанна почала блукати по кімнатах замку, охоплена невимовним розпачем, у пориві екзальтованої любові цілуючи все, чого не могла взяти з собою: великих білих птахів на оббивці вітальні, старовинні свічники, все, що потрапляло їй на очі. Немов безумна, з повними сліз очима, ходила вона з одної кімнати до другої, а потім вийшла попрощатися з морем.

Це було наприкінці весни; низьке сіре небо нависало над землею; сумні, жовтуваті хвилі простягалися, скільки око сягає. Жанна довго стояла на крутому березі, поринувши в болісні думки. Потім, з наближенням ночі, вона верну- | лась додому, вистраждавши за цей день не менше, як в найгірші дні свого життя.

Розалія була вже дома й чекала її, захоплена новим приміщенням, кажучи, що воно значно веселіше від цього, подібного до скрині, будинку, який ще й до того ж стояв віддалік від шляху.

Жанна проплакала весь вечір.

Відколи фермери дізналися про продаж замку, вони, не перестаючи, про людське око, ставитись до Жанни з колишньою повагою, почали позаочі звати її «божевільною», самі не розуміючи добре чому, — очевидно тому, що вгадували своїм грубим інстинктом її хворобливу сентиментальність, що невпинно зростала, її екзальтовану мрійливість, все сум’яття її бідної, враженої горем душі.

Напередодні свого від’їзду Жанна випадково зайшла в стайню. Якесь гарчання примусило її здригнутися. То був Масакр, про якого вона не згадувала кілька