Читати книгу - "Твори"

фахівцями, яких слухав дуже уважно. Всі занадто технічні чи некорисні для його знайомих відомості він умить забував, однак чудово запам’ятовував інші, і ці насмикані знання викладав у такій зрозумілій, ясній, добродушній формі, що вони сприймались легко, як наукові баєчки. Він видавався справжнісіньким арсеналом думок, нагадував величезну крамницю, де ніколи не знайдеш рідкісної речі, але всього іншого є вдосталь — дешево, всякого гатунку й призначення, від господарського начиння до найпростіших приладів цікавої фізики та домашньої хірургії.

Художники, з якими він був у постійних ділових взаєминах, глузували з нього й боялися його. А втім, він робив їм послуги, допомагав продавати їхні картини, вводив їх у світ, любив їх з усіма знайомити, протегувати їм, висувати; він, мабуть, віддався таємничій справі зближення світських людей із художниками, пишаючись тим, що добре знає перших і попросту буває в других, що в один і той же день снідає з принцем Уельським під час його перебування в Парижі, а обідає з Полем Адельманом, Олів’є Бертеном та Аморі Мальданом.

Бертенові Мюзадьє подобався, але, як на нього, був трохи кумедний. «Це енциклопедія Жюля Берна, оправлена в ослячу шкуру», — казав він.

Вони потиснули один одному руки й повели розмову про політичне становище, про чутки щодо війни. Ці чутки, на думку Мюзадьє, були тривожні. Причини цього він виклав досить грунтовно: Німеччина, мовляв, зацікавлена в тому, щоб нас розчавити й прискорити цей момент, якого Біс-марк вичікує вже вісімнадцять років. А Олів’є Бертен доводив незаперечними доказами, що страхи ці примарні: Німеччина не настільки божевільна, щоб скомпрометувати свою перемогу сумнівною авантюрою, та й канцлер не такий необачний, щоб на схилі життя ризикнути всім тим, що він створив, і своєю славою.

Проте пан де Мюзадьє вдавав, ніби знає щось, тільки не хоче казати. До речі, він бачився сьогодні з міністром, а вчора ввечері розмовляв із великим князем Володимиром, що вернувся напередодні з Кана.

Художник стояв на своєму і з спокійною іронією заперечував компетентність найбільш поінформованих людей. За всіма тими чутками готуються біржові спекуляції! Лише Бісмарк має про все це певну думку.

Увійшов пан де Гійруа, привітно потиснув їм руки і в солодкавих висловах попросив пробачення, що залишив їх самих.

— А ви, любий депутате, — спитав художник, — що ви думаєте про чутки відносно війни?

Пан де Гійруа почав промову. Він, як член палати, знає про це більше, ніж будь-хто інший, однак не поділяє думки більшості своїх колег. Ні, він не вірить у можливість близького конфлікту, якщо, звісно, того конфлікту не спровокує французьке зухвальство та задерикуватість так званої спілки патріотів. І він у загальних рисах, в стилі Сен-Сімона, змалював портрет Бісмарка. Його не хочуть зрозуміти: люди завжди приписують іншим свій власний напрям думок і вважають, що інші готові зробити те, що зробили б вони самі на їхньому місці. І пан Бісмарк — не який-небудь безчесний і брехливий дипломат, а відвертий, грубий, завжди говорить правду і з своїми намірами не криється. «Я хочу миру», — каже він. І це правда, він хоче миру, тільки миру, і ось уже вісімнадцять років рішуче, всіма заходами, аж до озброєнь, союзів, аж до спілки народів, об’єднаних проти нашої запальності, доводить це.

Пан де Гійруа закінчив глибоким, переконаним голосом:

— Це велика людина, дуже велика людина, що прагне спокою, але вірить — його можна здобути тільки погроза-ми та насильством. Загалом, панове, це великий варвар.

— Мета виправдує засоби, — підхопив пан де Мю-задьє.— Охоче погоджуся з вами, що він прагне миру, коли ви погодитесь зі мною, що для досягнення цього він весь час жадає війни. А втім, це незаперечна й дивна істина: війна на цьому світі ведеться тільки задля миру.

Слуга оповістив:

— Пані герцогиня де Мортмен.

Двері відчинились навстіж, і висока, повна жінка величною ходою ввійшла до кімнати.

Де Гійруа кинувся до неї, поцілував їй руку й спитав:

— Як ви себе почуваєте, герцогине?

Обидва гості вклонились їй з якоюсь поважливою вільністю, бо на вдачу герцогиня була щира й різка.

Вдоваї генерала, герцога де Мортмен, мати єдиної дочки, яка була дружиною князя де Саліа, дочка маркіза де Фарандаль, за походженням знатного роду й по-царському багата, вона приймала в своєму особняку на вулиці де Варен усіх видатних людей цілого світу, що збирались і розважалися в неї. Жоден державний муж не проїздив через Париж, не пообідавши у неї, і як тільки хто-небудь входив у моду, герцогиня зразу виявляла бажання познайомитись із ним. їй треба було бачити його, поговорити з ним і скласти про нього власну думку. Це її дуже тішило, сповнювало життя, живило полум’я величної та зичливої цікавості, що в ній палала.

Не встигла вона сісти, як слуга сповістив:

— Пан барон і пані баронеса де Корбель.

Вони були молоді, барон лисий і товстий, баронеса худенька, елегантна й дуже смуглява.

Це подружжя посідало виняткове становище серед французької аристократії завдяки ретельному доборові своїх знайомств. Вихідці з дрібного дворянства, не відзначаючись ні розумом, ні якимись особливими чеснотами, але керуючись в усіх своїх вчинках непомірною любов’ю до всього елегантного, пристойного й витонченого, відвідуючи тільки найвельможніші родини, виявляючи роялістські почуття, побожність і виняткову коректність, шануючи те, що треба шанувати, зневажаючи те, що треба зневажати, ніколи не помиляючись в жодному з світських догматів, ніколи не відступаючи від жодної дрібниці етикету, — вони набули в очах багатьох репутації двох найтонших квіток вищого суспільства. їхні думки вважались — до певної міри — кодексом доброго тону, а присутність їх у тому чи тому домі давала йому безперечний патент на поважність.

Корбелі були родичами графа де Гійруа.

— Ну, а де дружина ваша? — здивовано спитала герцогиня.

— Зараз, зараз, — відповів граф. — Готується сюрприз, вона зараз вийде.

Коли пані де Гійруа, через місяць після одруження, вперше з’явилась у світі, її познайомили з герцогинею де Мортмен, і та зразу ж полюбила її, наблизила до себе і взяла під свою опіку.

Ця дружба залишалась непорушною протягом двадцяти років, і коли герцогиня говорила «моє малятко», в її голосі ще бриніло хвилювання тієї раптом спалахнулої і такої постійної прихильності. В неї ж і відбулась перша зустріч графині з художником.

Мюзадьє, підійшовши до неї, спитав:

— Ви бачили, герцогине, виставку Непоміркованих?

— Ні, а що це таке?

— Це гурток нових художників, імпресіоністів у стані сп’яніння; серед них є двоє обдарованих.

Вельможна пані зневажливо прошепотіла:

— Не люблю жартів цих добродіїв.

Владна й різка, не визнаючи іншої думки, крім своєї, і грунтуючи її лише на