Читати книгу - "Ворошиловград"

ліхтарі, наповнюючи собою темні кути вагонів. Свого часу, в іншому житті, багато років тому зі мною відбувались різні речі, ось про них я, мабуть, і думав увесь цей час, намагаючись зрозуміти, яким чином поєднуються в горлі почуття небезпеки з почуттям насолоди. Та жінка, про яку я думав, була старшою за мене, або навіть не так — я був значно за неї молодшим, скільки мені тоді було — років чотирнадцять? Зовсім мало, одним словом. Але хтось склав для нас наші маршрути, хтось спрямував мене в потрібний час до потрібного місця, якась звичайна випадкова історія — щось потрібно було передати, переказати якісь новини, занести якісь книги чи щось таке, саме тієї миті, коли вона перебирала старий одяг у шафі, розкидавши посеред кімнати гору батьківських речей і переступаючи святкові сукні своєї мами, як прапори розбитого ворога. Коли я зайшов, попросила зачекати, я сів на канапу і обережно розглядав, як вона схиляється над плащами й спідницями, як виймає костюми й капелюхи, всю цю мерехку гору чужих обрисів та запахів, наступаючи на неї своїми босими ногами. Ми навіть не розмовляли з нею, але випроваджуючи, вона якось по-особливому торкалась мого плеча, ніби відштовхуючи від себе і від усього цього мотлоху, що виклично й відразливо лежав посеред підлоги. Це й не була історія, історія трапилась якийсь час по тому, хоча я особисто був переконаний, що це обов'язково мало статись, інакше б вона не переступала так обережно через жовті й червоні батькові сорочки, і долоні її, торкаючись мого плеча, не були б такими гарячими. Гарячими вони були й наступного разу, коли ми опинились поруч, у нічному ікарусі, що їхав невідомо звідки незрозуміло куди, напханий гамірним натовпом, котрий ніяк не міг заспокоїтись, передаючи від крісла до крісла алкоголь та яблука, перекрикуючи одне одного, вигукуючи в літню ніч прокляття й освідчення.

Весела юрба друзів, всі свої, всі з одного спального, ніч у дорозі, повернення з якогось свята, золото вечірніх передмість, сосни, обгорнуті чорною марлею ночі, свіже повітря, що вривалось крізь відчинені люки, і десь посеред ночі вона поклала мені голову на плече, роблячи вигляд, що спить, проста звична комбінація, котра знову мала би нічим не завершитись, аж раптом рука її залізла мені під сорочку, і все це навіть не розплющуючи очей, навіть не дивлячись на мене, я спробував і собі залізти їй під светра, але вона втомленим, проте твердим рухом прибрала мою руку, даючи зрозуміти, що тут саме вона вирішує, хто кому робить добре, і я, зрештою, був зовсім не проти. Адже так чи інакше, вона була дорослою жінкою, з ніжною шкірою і розумними зеленими очима, у светрі й джинсах, зі своїм досвідом і своїм майбутнім, між яких я випадково, проте так вдало потрапив. Потім я думав, що життя і складається з таких речей, з цих умілих, пристрасних рухів старших жінок, які робили нас дорослими, навчали, як могли, любові, аби у нас, пацанів зі спального, не склалось враження, що в житті є місце лише для боротьби та помсти. І нам після цього випадало завжди захищати їх, наших старших жінок, берегти їх від старості й забуття, не відступатись і не кидати, коли їм було особливо паскудно. Не знаю, навряд чи більшість із нас це розуміли, користаючись їхньою відданістю, такі речі в більшості випадків сприймаються легко і забуваються швидко, ніхто не надає особливого значення стосункам із жінками, всіх захоплюють стосунки із життям і смертю, ніхто не знає, що жінки — це і є життя і смерть. І я тоді теж нічого цього не знав, розумів лише, що зі мною відбуваються речі важливі й серйозні і що важливість цю не можуть заперечити ні повільні тварини з ліхтарями на головах, котрі зазирали до наших вікон, ні друзі, що час від часу кликали мене вві сні по імені, ні моя цілковита нерухомість та безпорадність. Бо ніхто не може заперечити важливість дорослішання. Головне — не рухатись, головне — нікого не розбудити, головне — не розбудити її.

Цікаво, що в цей час робила Тамара?

*

Але я примусив себе піднятись і вийти в коридор. За вікнами стояв густий туман, крізь який ледь пробилось сонячне світло. Перейшов тамбуром, відчинив двері і опинився в сусідньому вагоні. Різко вдарило світло.

Я прикрив очі рукою.

Був це вагон-ресторан — з барною стійкою віддалік, з кількома високими стільцями при барі й столами, порожніми, мов зимові поля. Втім, за одним зі столів сиділи двоє — повільні й сонні, один у чорному костюмі, стрижений і з бородою, інший — в армійському чорному светрі, також стрижений. На столі перед ними стояли склянки з кавою і лежав Калашников з обрізаним прикладом. На стільці при барі сидів ще один, у довгій чорній куртці, теж пив каву, переглядаючи газети. Побачивши мене, всі троє різко напружились. Двоє ближчих підвелись, не спускаючи з мене очей, і синхронно потяглись за калашниковим.

Я спробував намацати за спиною ручку дверей.

— Стояти, — сказав бородатий. Він і схопив першим Калашникова. — Ти хто такий?

Я навіть не знайшовся з відповіддю.

— Як ти сюди зайшов? — поставив наступне питання бородатий.

— Я з сусіднього вагона, — пояснив я. — Не туди сів.

— Який, блядь, не туди сів, — справедливо не повірив мені бородатий, — це літерний поїзд, браток. Що ти тут робиш?

— Ну як сказати? Ми там коробки заносили. Я заснув.

— Ти що, п'яний?

— Я? Ні.

Вони перезирнулись, не знаючи, очевидно, як бути.

— Коля! — раптом покликав той, що сидів при барі.

Бородатий озирнувся.

— Перевір, — не так наказав, як попросив третій.

— Руки, — коротко сказав мені Коля, передав автомат напарнику, підійшов і завчено обшукав.

По-моєму, зі мною це вже було, подумалось мені. Добре, що хоч перевдягнувся, як би я їм пояснював, для чого мені бошівські електроножиці.

— Порядок, — крикнув Коля і відійшов убік.

— Ладно, — сказав чувак при барі. — Вийдіть у тамбур, охорона хуєва. А ти, — сказав до мене, — йди сюди.

Я, вже більш упевнено, підійшов до бару. Чувак кивнув на вільний стілець. Я сів, чекаючи, що ж він скаже.

Був він десь одного зі мною віку. Мав сіре обличчя й злий колючий погляд, проте злість була якась не персоніфікована, так ніби мав на собі контактні лінзи зі злісним виразом очей. Був ретельно поголений, так ретельно, що в деяких місцях шкіра на шиї мала червоні подряпини. Волосся на голові мав небагато, було воно дбайливо зализане,