Читати книгу - "Ворошиловград"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тебе як звати? — запитав він, злісно, проте без інтересу дивлячись мені в очі.
— Герман.
— Герман? Паспорт є?
Я поліз по кишенях, знову подумки дякуючи Травмованому.
— Корольов, — сказав він подумавши. — Знайоме прізвище. Ти як сюди потрапив? Поїзд охороняється.
— Не знаю, — відповів я. — Я на свій запізнився, заскочив у цей. Темно було.
— Ну-ну, — не повірив він мені. — Ти точно не по бізнесу?
— Як це?
— Ну, може, тобі від мене щось треба.
— Нічого не треба.
— Да? Від мене всім щось треба.
— Ні, — запевнив я, як міг, — мені від тебе нічого не треба.
— Да? — перепитав він.
— Да.
— Добре, що я не спав, — сказав він, знову подумавши. — А то б вони тебе на ходу викинули. Не можу заснути, — поскаржився він, — завжди, як приїжджаю сюди, погано сплю. Не люблю ці місця. Ти де живеш, Германе?
— Тут, недалеко.
— Місцевий?
— Місцевий.
— А що не звалиш звідси?
— Для чого?
— Щоб спалося добре, — пояснив він.
— Мені й так добре спиться. Ось проспав цілу ніч у сусідньому вагоні. Та й бізнес у мене тут. Куди ж я поїду?
— Бізнес? — насторожився він. — Бізнес — це добре.
Тобі від мене точно нічого не треба?
— Точно.
— Хочеш випити? — несподівано запропонував він.
— Ну давай, — погодився я.
Він сповз зі стільця і пішов за шинквас. Бар виглядав бідно, схоже, користувались ним не часто, алкоголь стояв розрідженою шеренгою — якісь горілки, вино, пляшка коньяку. Її він і дістав. Витяг дві залізничні склянки з підстаканниками, викинув із них ложечки, налив.
— Часу немає бар наповнити, — сказав, простягаючи склянку. — Кожного разу, коли повертаюсь, обіцяю собі, що візьму нормального бармена, накуплю нормального бухла, щоб усе було. І кожного разу забуваю. Роботи багато, — сказав він. І випив.
Я не знав, що відповісти, тому теж випив. Було в цьому щось дивне. З одного боку він стояв і наливав мені замість бармена, з іншого, зрозуміло було, що це нічого не змінює — це був його коньяк, і він не так робив мені послугу, як дозволяв цією послугою скористатись. Дивився прискіпливо і розслаблятись не давав.
— Багато тут народу їде? — спитав я його.
— Чому питаєш? — знову насторожився він.
— Просто так.
— Просто так? Я тут один їду. Ну і охорона. Бачиш, навіть бармена не взяв.
— Що — і провідників немає?
— І провідників.
— А хто ж квитки перевіряє?
— Германе, — сказав він. — Це — мій поїзд. І всі квитки тут перевіряю я.
— Твій? — здивувався я. — Ти, виходить, як Троцький — своїм поїздом їздиш.
— Ну, виходить, — погодився він.
— А куди їдеш?
— Куди? — Він замислився, можливо вирішуючи, говорити чи ні. — Та фактично нікуди. Їжджу, перевіряю об'єкти.
— А як цей твій потяг пропускають? В сенсі, як вас оголошують на станціях? У вас номер є?
— Ти знаєш, де ми зараз? — відповів він питанням на питання. о Я подивився за вікно. Туман згори прогрівався рожевим світлом, розгледіти щось було неможливо.
— Ні, — сказав, — я тут ніколи не був.
— Це точно, — підтвердив він. — Тут тупикова гілка, її на випадок війни будували, для оборонки, щоби заводи вивозити. Вона там далі, — показав він рукою кудись у туман, — просто обривається, уявляєш? Так що, крім мене, тут ніхто не їздить.
— Нічого собі.
— Ага, — погодився він. — Дивні місця. Я не люблю сюди приїжджати. Порожньо тут якось. Їдеш, їдеш — нікого немає. Одна кукурудза. Тобі тут добре?
— Тут?
— Вдома.
— Вдома — добре.
— Дивний ви народ, місцеві, — сказав він. І знову налив. — Ні домовишся з вами нормально, ні розійдешся.
Знаєш, скільки в мене тут проблем було? Постійно хтось то кинути хоче, то ціну збити, то взагалі — увіпреться, хуй переконаєш.
— Може, ти переконувати не вмієш?
— Може, — погодився він. — Що я тобі, Германе, скажу — мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голови, що головне — це залишитись тут, головне — ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніхуя немає!
Просто — ніхуя. Тут немає за що триматись, як ви цього не бачите?! Їхали б собі, шукали, де краше живеться. Мені 6 менше проблем було. Ні, закопались у пісок, як лисиці, не виженеш. Кожного разу якісь трабли, кожного разу!
— Так а в чому проблема, я не розумію?
— Проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі.
— А хіба не дає?
— Хуя, Германе, хуя! — він знову розлив. — Хочеш жити — навчись нормально вести справи. Це ж нескладно.
Просто спробуй зрозуміти, що ти не один маєш право тут знаходитись, ясно?
— Ясно.
— І що потрібно вміти йти на поступки, вміти віддавати, щоби отримувати щось взамін.
— Ну ясно.
— І що не потрібно рогом упиратись. Коли тобі пропонують щось на вигідних для тебе умовах, це ясно?
— Ну.
— Ось, — випив він заспокоївшись. — Тобі ясно, а їм, — показав він знову рукою в туман, — ніхуя не ясно.
Кожного разу трабли, кожного разу! — повторився він.
— Ну, не знаю, — сказав я на це, — може, проблема не в тому, що справи вести не вміють, а в тому, що ти вибору не лишаєш?
Він подивився на мене якось по-особливому злостиво.
— Все я лишаю, Германе, — сказав, — все я лишаю.
Ти думаєш, мені подобається трупи за собою розкидати?
Просто ви всі їбонуті якісь, таке враження, що для вас усе зупинилося. Сидите в своєму минулому, хапаєтесь за нього, і не витягнеш вас звідти. Коротше — що я тобі лекції читаю?
Тут двері відчинились і зайшов бородатий. Зайшов і мовчки став коло дверей.
— Що, Коля? — не зовсім тверезо спитався в нього шеф.
— Ви просили нагадати про
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворошиловград», після закриття браузера.