Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

— Куди ми йдемо? — запитала дівчина.

— До Впадини Скатів. Там панує цілковита темрява й абсолютна тиша. Для того щоб повернути спогади, ти мусиш повністю заглибитись у себе. Там це зробити значно легше, адже барви та суєта світу відвертають від заглиблення у власне Я, — пояснила Фріда.

Риф таїв силу-силенну загадок. Тут усе було не так, як на землі. Прекрасні ніжні квіти актинії виявлялися хижаками, а скам'янілі корали — живими істотами.

Фріда була повелителькою та частиною цього царства. Вона не йшла, а линула. Її рухи були граціозними і невловимими. Маріка ледве встигала за своєю провідницею. Повз них пропливла величезна медуза.

— Як красиво! — вигукнула дівчина, дивлячись на тріпотливі напівпрозорі пелюстки. — Що це? Квітка чи риба?

— Це медуза. Вона справді прекрасна, та зовсім не така сумирна, як здається. Тримайся подалі, щоб не обпектись об неї.

Маріка відсторонилась і ненароком напоролася на гостру гілку корала. Дівчина скрикнула. На щиколотці виступила крапелька крові. В очах Фріди засвітився пожадливий вогник. Вона опустилась навпочіпки і губами потягнулася до ранки. Маріка відсахнулася.

— Ти вампір?!

Фріда відразу підхопилася й захитала головою.

— Ні. Ні-ні. Я ніколи не живилася будь-чиєю кров'ю. Тільки чистою енергією. Просто ти — це інша справа. Кров чарівниці — безцінний дар. Один ковток здатен воскресити з мертвих.

Маріку осяяла страшна догадка, і вона з гіркотою вигукнула:

— Так от навіщо я тобі потрібна! Ти хочеш повернутися до земного життя! Але навіщо ти мене кудись ведеш? Я ж і так цілковито під твоєю владою.

— О ні! Присягаюсь, я хочу повернути тобі пам'ять. Це була лиш хвилинна слабкість.

— Хвилинна слабкість?! Це огидно! Навіть подумати гидко! Я б ніколи до такого не опустилась! — із обуренням вигукнула дівчина.

— На твоєму місці я б думала так само. Кожне судить, виходячи зі свого досвіду. Але що ти знаєш про мене? Хіба тобі відомо, як це — померти в дев'ятнадцять років і кілька віків не знаходити заспокоєння? Як повелася б ти, якби перед тобою зажевріла надія знову знайти справжнє життя, дихати, співати, любити. Що б ти відчула в цю мить?

Маріка замислилася над словами жінки. Вона і справді не мала права засуджувати Фріду, не переживши всього того, що випало на долю нещасної. Дівчина сором'язливо запропонувала:

— Візьми мою кров, якщо це поверне тебе до життя. Ковток — це ж небагато.

— Ні,— похитала головою Фріда. — Мені немає місця серед живих. Мій час давно канув у Лету. Я занадто довго перебувала серед примар і не ручаюся за свій розум. А раптом, опинившись на землі, я стану джерелом зла?

Її голос звучав печально, але рішуче. Вона добровільно відмовлялася від можливості почати нове життя, побоюючись, що принесе біди людям. Маріці стало соромно за те, що вона погано думала про Фріду. Володарка бур і гроза мореплавців раптом розкрилась їй з іншого боку. Вона була всього лиш нещасною втомленою жінкою.

— Вибач, що я тебе засуджувала, — мовила з жаром дівчина.

Фріда сумно всміхнулась і махнула рукою:

— Облиш. Немає за що тобі вибачати. Ти ще зовсім дитя. Немає нічого важчого, ніж не судити інших. Декому не вистачає цілого життя, щоб осягти цю мудрість. Але ти зумієш. У тебе чуйна душа. А тепер нам треба йти далі. Спробуй пливти. Так тобі буде легше, й ми швидше доберемося до місця.

— Але я не вмію плавати, — заперечила Маріка.

— Ти вмієш усе. Запам'ятай: ніколи не говори: «Не вмію». Цим ти ставиш перед собою перепону. Ну ж бо, спробуй, — підбадьорила дівчину Фріда.

Маріка підстрибнула і, перебираючи руками й ногами, попливла. Внизу чудернацьким візерунком перепліталися корали. Де-не-де між хитросплетінням ажурних гілок зяяли темні провали. Раптово мереживне полотно коралів обірвалось, і дівчина потрапила до бездонної синяви. Від несподіванки у Маріки перехопило подих, а потім вона розсміялась.

Нерукотворна краса, що панувала навкруги, змусила Маріку забути про все. Дівчина відчула себе частиною й одночасно хазяйкою цього світу. Вона мовби розчинилася в океані, пропустив крізь себе його дихання й пульсацію: трепет найменшої рибки і биття могутніх хвиль. Вона сама була океаном, безмежним і могутнім. Для неї не було нічого неможливого.

Маріка занурювалася все глибше й глибше. Темрява навкруги згущалась, але юна чарівниця в захваті не помічала цього. Попереду засвітилися схожі на зірки вогники. Не встигла Маріка подивуватися цьому чуду, як вогники вишикувались у дві лінії, мовби крихітні ліхтарики обабіч шляху. Це риби-вудильники показували гості дорогу.

Та ось вогники лишилися позаду. Маріку взяла у свої обійми пітьма. Страху не було. В душі розлився дивний спокій. І тут із темряви показалися скати. Їхні тіла випромінювали слабке світіння, а по контурах сріблястими нитками пробігали іскри. Плавні, граціозні рухи мешканців глибин зачаровували.

Скати оточили Маріку. На мить усе завмерло. І раптом океан осяяли спалахи блискавок. Маріка відчула себе невагомою, мов пушинка. Пітьма розсіялась. Перед дівчиною стрімко промчало все її життя. Вона бачила, як її, новонароджену, батько пустив у кошику по річці й як її підібрали маги. Як чародії в тому ж кошику підкинули її циганам. Від самого народження вона нікому не була потрібна. Із табору її прогнали через Гліба, а пізніше й Гліб відрікся від неї. Вона мовби народилась із клеймом самоти.

Мало-помалу Маріка почала усвідомлювати: всі біди та злигодні в її житті не випадкові. Вона