Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

Дівчина згадала Шепітливу печеру, де вона знайшла магічний кристал. Вона побачила, як кришталева куля витає в безмежному Космосі, й увесь Всесвіт злився для неї в єдине ціле, їй здавалося, що вона не пливе серед вогників риб-вудильників, а летить між зірками все ближче й ближче до магічного кристала. Вона простягнула руку, і кришталева куля сама лягла їй на долоню. Тієї ж миті вона відчула могутність і разом з тим утрату. Маріка нарешті усвідомила, що вона чарівниця й не має права ні на почуття, ні на дружбу, ні на кохання. Мимоволі по її щоках потекли сльози. Поступово Маріка заспокоїлася, гіркота відступила, й душа знову знайшла спокій. Дівчина не відала, як довго вона пробула у Впадині Скатів. А втім, їй уже доводилося бувати в місцях, над якими час не владний.

Фріда сиділа на троні з коралів. Побачивши в руках Маріки магічний кристал, вона всміхнулася:

— Сподіваюся, ти більше не вважаєш мої слова маренням божевільної? Тепер ти бачиш, що наділена владою та могутністю, яких немає ні в кого.

— Так, і я більше не буду самотньою. Я поверну тих, хто мені дорогий, — рішуче заявила Маріка.

Фріда похитала головою.

— Ні. Це єдине, що тобі не підвладне. Забудь про земні прихильності й кохання. Вони не для тебе.

— Але чому? Ти сама казала, що я можу все. Навіть сільська чаклунка може приворожити коханого. Невже це мені не під силу?

— Приворот не має нічого спільного з коханням. Звичайно, ти можеш підкорити собі будь-кого. Твій обранець слухатиметься тебе, як маріонетка, і, можливо, навіть страждатиме без тебе — так людина, що звикла до шкідливого зілля, мучиться від його відсутності. Й разом з тим вона мріятиме позбутися цієї залежності. Ти вважаєш це коханням?

Маріка замислилась.

— І що ж? Я нічого не можу вдіяти? Але в чому ж, тоді моя могутність?

— У тому, щоб служити іншим. Велика влада — це великі обов'язки. Бідолашна дівчина, на тебе ця ноша звалилася занадто рано! Та нічого змінити не можна. Ти — чарівниця з острова Гроз. Старі підкоряться твоєму володарюванню. Та спершу ти мусиш допомогти мені й іншим мешканцям міста Затонулих Кораблів знайти спокій.

На острів Гроз опустився вечір. Вогненний диск сонця занурився у безмежні води океану, і відразу по землі розтеклися сутінки. Острів спочивав після трудового дня.

— Яка нудьга, — вирвалось у Зосима. — У великому світі кипить життя, а тут сотні літ нічого не змінюється.

— Все переживаєш через дівчину? Змирись. Вона зникла. Значить, так тому й бути, — сказав Гурій.

Темніло швидко. В південних краях сутінки короткі. Ніч занадто поспішає на зміну дню. Коли небо стало зовсім чорним, на обрії раптом виникло дивне світіння, мовби на острів неслася хвиля холодного блакитного полум'я.

— Дивися, що там таке? — насторожився Гурій.

Чародії пильно вдивлялися вдалину. Вони вперше бачили щось подібне. З кожною хвилиною світіння посилювалось. І ось уже можна було розгледіти обриси вітрильників. Минуло ще небагато часу, й маги чітко побачили кораблі-примари. Обшивка їх поросла черепашками й анемонами. Зі щогл і рей, наче обірвані вітрила, звисали водорості. Цим кораблям не потрібен був попутний вітер. Їх гнала вперед інша сила, непідвладна ні бурям, ні штормам.

— Що це? — з жахом вискнув Гурій.

— Примарна армада, — відповів Зосим. — Треба скликати всіх.

Одначе в цьому не було необхідності. Чародії самі вже поспішали на берег. Навіть найспокійніші й найбайдужіші з них не могли приховати хвилювання. Проктор стискав посох так, що від напруження побіліли кісточки пальців. Пухкі щоки Саватія посіріли та обвисли, мов опара, що розтеклася. Обличчя вічно мінливого Ксанфа, навпаки, застигло, ніби маска. Авдій суворо супив брови, а Весігон нервово куйовдив бороду. Поряд із Агрипою був його незмінний супутник Азар. Верховний Чародій раз по раз поглядав на хлопця.

Здавалось, у повітрі витає невисловлене запитання: чому зникла межа між світом живих і мертвих? І яку данину доведеться заплатити безсмертним? Чародії знали, що перед примарною армадою вони безсилі, як малі діти. Ніякі заклинання та магічні кулі не могли зупинити цю флотилію.

Прошко також був на березі. Якби його воля, він би стрімголов кинувся навтьоки, та не міг же він показати себе боягузом, коли Азар тримався молодцем. Марно намагаючись стримати дрож, Прошко глянув скоса на учня Верховного Чародія. Той виявляв дивовижну холоднокровність. Азар узагалі залишався для Прошка загадкою. Вони так і не подружилися, хоча були єдиними ровесниками на острові. А останнім часом Азар і зовсім уникав зустрічей. Та тепер усе це не мало значення.

Дивлячись на чародіїв, Прошко зрозумів, що справи кепські. Зміркувавши, що магія не всесильна, він упав навколішки й заходився ревно молитися. Прошко згадав дім, діда, Гліба і Маріку. Раніше він жалкував, що вона не змогла приїхати на острів разом із ним, але тепер радів, що все обернулося на краще. Хоч би де вона була, нині дівчина перебувала у більшій безпеці.

Похмура армада підійшла майже впритул до острова й зупинилася. З борту флагмана спустилася шлюпка. Погойдуючись на хвилях, вона стрімко полинула до берега.

У човні стояла самотня постать у темному плащі з низько насунутою на обличчя відлогою.

Маги з подивом перезирнулися. Ніс шлюпки ледь