Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І вона з радістю допомагала. Хоча ця радість була зрозуміла лише їй самій. Вона, вже стара бабця, обдаровувала гостей відбірними прокльонами. Знала ж: це захистить їх він злих болотяних духів, котрі гніздяться поблизу її хати.
— Приплентались нещодавно двоє до мене, — розповідала Грета страшній іконі про нещодавніх гостей.
— Шукали Драконів! А я що їм гід-доброволець по паралельних світах?
— Ні, я перевозом душ не займаюся!
— Навіть не просіть!
— Не моя це компетенція!
— Самі вони знайшли дорогу до Дракона.
— Можуть же, якщо захочуть!
— Ну і познущалася ж над ними ця цивілізація… — сумно мовила Грета, чистячи часник, — без Інтернету зовсім думати розучились.
— Комп’ютера їм подавай!
— А у голові ж ховається найдосконаліший комп’ютер!
— Наскільки я знаю інші цивілізація, жодна не деградувала на стільки, аби замінити свій інтелект на машини!
Час не стояв на місті, а Ольгердова земля, як не була щасливою, так і не стала. Проте сміху тепер тут було доволі. Увечері, мов повінь, наводняли її ласі до веселощів зіваки. Величезний намет помаранчевим монстром розлігся там, де раніше стояв замок, котрий підпалила Грета.
— Лише сьогодні і лише для вас! — радісно вигукував високий чоловік з величезним, ніби дерев’яним, наростом на лобі, який би сьогодні охрестили раковою пухлиною.
— Ви стане свідками неможливого! — радісно вторила йому стара сімдесяти сантиметрова жінка.
— Цирк потвор вітає Вас!
— Найпрекрасніші виродки розважатимуть Вас.
Двоє не злукавили жодним словом. На арені справді почалося неможливе. А таких потвор ще не бачив ніхто, і навряд чи побачить.
Дівчата котрі зрослися носами вибивали величезними ступнями енергійні ритми, котрі кликали до танцю. Істота, стать якої визначити було неможливо, була одягнута у оранжевий комбінезон. Вона, він чи воно забило собі в долоню цвяха, а потім почало жонглювати правим оком. Червоне джерело пирснуло з руки — публіка розрядилася щирим сміхом. Семирічний хлопчик так пирскав з реготу, що випадково, висипавши попкорн на шикарну зачіску жінки, що сиділа попереду, упав на прохід. Вчепившись руками за живіт, він катався брудною підлогою. Інша жінка, плачучи зі сміху, також сподобала підлогу, на якій змогла розпластатися морською зіркою і несамовито гателити дерев’яні дошки.
— А зараз родзинка сьогоднішнього вечора!
— Зустрічайте, пустотливого Джоі! — кричав велетень з пухлиною.
Величезний павук у костюмі з метеликом виповз на помаранчеву арену. Глядачі, котрі вже знемагали від реготу, з жахом, наче по команді, затримали подих, що дозволило їм набратися сил перед новим вибухом шалених веселощів, які через секунду полилися з їх огидних ротів.
Істота почала вибиратися по жердині на штучно пальму і, мов мавпа зриває кокоси, почала зривати ножі і кидати у глядачів.
— Припиніть негайно! — з жахом закричала жінка, відразу отямившись від всеохоплюючого шаленства, коли її чоловік почав вертіти тією половиною безіменного пальця, що залишилась цілою.
— Шановні, ви лише гляньте, що ці виродки наробили! — верещав солідний чоловік голосом маленького поросяти.
— Ці нелюди прагнуть помститися за нашу красу! — вторила його жінка з коричневою бородавкою на носі.
Третя і поки що найпотужніша хвиля сміху повністю накрила аудиторію. У цей час павучок-бешкетник, опираючись на руки з важкими годинниками на обох, дістався першого ряду і сів на коліна жінці.
— Заберіть від мене цю потвору! — з непідробною відразою заверещала вона.
Цього пустотливий Джоі вибачити не міг. Він вчепився у її горло і почав душити. ЇЇ обличчя змінило червоний колір на блідий і знову на червоний. Публіка реготала ще дужче. Чоловік, що сидів поруч кричав:
— Так їй і треба, лямврі!
Довгими пальцями рук, яких, якщо придивитися, було чотири, він розчепірив їй рота.
— Допоможіть! — шипіла вона, душачись слиною.
— Зараз буде фокус-мокус! — представив Джоі.
По самий лікоть просунув він руку у горло жінки, верхня частину якої була червоною, коли нижня посиніла. Трішки понишпоривши, шукаючи щось, він дістав короткий рожевий язик.
— Тобі не здається, що жінці потрібна допомога? — запив малюк у матері
— Ні, любий, це Джоі так жартує, — ледве промовила мати, борючись зі сміхом.
Голова жінка з холодними руками назавжди закинулась назад.
— Ви впевнені, що це підходяще місце для пристарілих? — запитам головний будівельник у майбутнього директора цього закладу.
— Звісно, ви лише погляньте, яка тут природа! А вдихніть це повітря! Хіба це не шматочок Рая?! — добродушно запитав низькорослий чоловік у очках з чемоданчиком.
— Чутки ходять про це місце різні, хоча точних даних ніхто не знає…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші дракони вбивають нас», після закриття браузера.