Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Скільки історій знає ця вуличка, скільки радостей і розчарувань, — міркував безхатченко Микита, поправляючи на лівому боці рожеву кепку зі стразами.
— Вулице, ти розкажеш мені свою історію? — вулиця апатично гляділа за чоловіка і розкривати свою душу очевидно великого бажання не мала.
Вівсяними пластівцями сніг вкривав землю князівства Сіндія, уподібнюючи її тарілці князя Ольгерда. Ольгерда вважала диваком навіть дружина. Якщо раніше усе своє дозвілля він проводив з іншими князями за пишно вбраним столом, кохався у перепелах та меді, то зараз він, бачте, «слідкує за фігурою».
— Здалася тобі ця вівсянка! Що за іноземні збочення! Скуштуй краще цього соковитого ягняти, — муркотіла Клариса, пишно тіла шатенка, котра не відзначалась абсолютно нічим.
— Я й тобі раджу почати куштувати вівсянку, люба, замість сквернити губи у жиру, — з докором підмітив князь, навіть не підозрюючи, чим ще мастить губи дружина.
Тихими кроками злітали на землю зорі. Вечоріло. У замку з червоного каменю, обнесеного широченним ровом з крокодилами та ящірками, який наводив страх на ворогів та вселяв надію у друзів, кричала неземним голосом Клариса.
— Я не можу цього чути! — кричав чи не більше за дружину князь.
— Заспокойтесь, Ваша Високосте, усе буде добре. З Кларисою найкращий лікар.
— Моя дитина оглухне від її вереску!
— Що з вашою дитиною не сталося б, лікар вмить поверне її до життя, запевняю вас.
— Я не бажаю більше чекати!
— Почекайте, князю! — намагалася зупинити його стара, як сам замок, громіздка жіночка з молочним голосом.
— Я не маю сил чекати! Я маю допомогти Кларисі! А раптом вона помре!? О небесні сили, за що ви послали їй такі муки!? — допитувався князь у оздобленої численними фресками стелі, — що ви собі дозволяєте!? — обурився Ольгерда, — коли стара служниця вперіщила йому ляпасу та силою всадила у крісло.
— У Клариси тяжкі роди. Можливо навіть вона не виживе. Проте ви не маєте права заходити: ще наврочити дитині, не доведи Боже.
— Як це я, рідний батько, можу заподіяти своєму синові зло?! Що ти таке говориш! Як ти смієш думати про таке!?
— Першим дитину має побачити батько!
— Чому ж мене не впускають!? Де це таке бачено, щоби батька майбутнього Величного князя Сіндії не впускали на його народження!?
— Розумієте… Я не маю Вам цього говорити, — потупила очі стара служниця.
— На що ти натякаєш…?!
— Та ні на що я не натякаю, князю! Прошу Вас: вгамуйте свій запал! Зараз я Вам меду принесу, щойно з бочки, — заклопоталась навколо.
— Не відходь від питання… — почав підозрювати недобре Ольгерд.
— А хочете зараз ще й вівсянки Вашої улюбленої принесу? Дарма Клариса її кляне: дуже поживна та корисна річ, — заторохкотіла жінка, кружляючи кімнатою, мов дзиґа. Доки не зрозуміла, що якось не правдоподібно звучить її мова.
Ольгерд й не помітив, як крики скінчилися. Проте, ніби відчувши, народження спадкоємця підірвався з місця, і, мов зграя його гончих собак, котрих він любив навіть більше вівсяної каші, помчався сходами. Ще ніколи гвинтова мармурова стежка не здавалася йому такою довгою, сходи такими слизькими, а поруччя такими зрадливими.
Нарешті зрівнявся з триметровими дверима, оздобленими коштовним камінням, інкрустованими перлами. Вдихнув. Ця мить здалася йому неможливо довгою, він фізично відчував, як частинки секунди крапають на підлогу, як зараз він зустрінеться з чимось абсолютно новим: який він, мій маленький князь? Чи жива кохана? Чи добре син стрілятиме з лука? «Годі зволікати. Заходь!». Ольгерд зайшов крізь двері з невідомості цілого розкішного замку і безмежність кімнати.
Лікар безсоромно цілував Кларису, котра притискала до грудей рожевий згорток.
У фамільній усипальниці Златих поповнилося маленьким гробом безіменного трихвилинного тільця дівчинки та великим — князя, якого згодом називатимуть шаленим. Крокодили у рові сьогодні поласують пишною князівною та сухотілим юнаком з чорними вусами. Вівсяні пластівці, як і раніше, вкриватимуть землю. Їм все одно. Вони лише вівсяні пластівці.
Так зникла славна династія Златих. Жодним мольфарам, лицарям чи бабкам не вдається втопити у часі великі роди: вони воліють робити це самостійно.
Страшна посуха зустріла колись Ольгардорву землю: сухе павутиння тріщин ширилося мертвою землею та старими обличчями. Залишилась сама лише Грета. Коли уся молодь тікала звідси, вони твердила: не можу я! Насправді могла, але не хотіла. Знала ж, що дар свій зможе зберегти лише на княжій землі. Так і доживала свій вік тут, дочекалась як відступить засуха з огрубілою шкірою. Люди потихеньку почали повертатися, пустир почав одягатися в намисто хаток. Відчула Грета, що віщі сни стають все більш розмитими, а дзеркало обманювати її стало. Зрозуміла, що може продовжувати свою службу лише на одинокій місцині. Чума почала косити чоловіків, за день вони темніли, ставали, мов засушена риба. Жінки тут не могла завагітніти. За три роки село Грети знову стало прекрасним для неї: жодної душі, лише ворони, вужі та болото, яке вона використовувала на Водохреща за ванну.
— Допомагай усім, кому можеш. Дар витрачати лише на себе — страшний гріх, — говорила до Грети її страшна
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші дракони вбивають нас», після закриття браузера.