Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

Зараз, лежачи на чоловіковому плечі, розуміла, що цей час невпинно наближається. Навіть сам Марат заговорив. А, отже, може першим почати й при Миронові.

Згадавши найстаршого сина, Лія мимоволі голосно зітхнула.

— Що сталося? — аж перелякався Марат. — Все гаразд?

— Так, — важко усміхнулася. — Діти, стреси, переживання…

— Ну все. Заспокойся. Увечері розтоплю нашу сауну, — погладив дружину. — Розслаблю тебе трохи, а то геть морально виснажилася, — пригорнув до себе.

Через два з половиною тижні цілою родиною повернулися з невеличкої подорожі країнами Європи.

Лія обожнювала чоловіка за те, що, не зважаючи на зайнятість, сімейні питання у нього завжди були на першому плані. У тому числі й відпустки. Рахімов багато працював, але й умів гарно відпочивати. Окремо виділяв час для дружини.

Побували у найкращих місцях. Кілька днів провели разом з Мироном.

Одного вечора син таки поговорив з батьком про Єлизавету.

— То ви разом уже цілий рік? — якось задумано уточнив Марат, задивившись з круглої тераси готелю на вечірнє місто.

— Так, — підтвердив Мирон. — Я не поспішав. Хотів переконатися в її почуттях, перевірити, наскільки все серйозно.

— І як? — не відриваючи очей від миготливих вогників удалині, спитав Рахімов. — Переконався?

— Переконався, — твердо відповів.

— Довго ж ти переконуєшся, — нарешті глянув на сина. — Мені колись вистачило кількох днів, — хитро примружив очі. — Значить, твоя скрипалька терпляча… Лія на сьомому побаченні вже не витримала й скочила під машину, — широко усміхнувся. — То ж вибору у мене, як розумієш, не було. Цінуй її, — не попросив, а наказав. — Розкішна, гарна жінка — то є щаслива жінка. А щастя жінки — в руках її чоловіка. Тут знайомитися не будемо. Коли матимете можливість — приїжджайте додому, — дозволив. Тоді обійняв сина й пішов з тераси.

Мирон полегшено зітхнув. Немов виконав якусь нездійсненну місію…

— У його віці я навіть уявляти не хотів своє одруження, — лежачи у ліжку, перед сном ділився своїми враженнями з Лією Марат, коли повернулися в Україну. — Де мої двадцять три роки?… — закотив очі. — Кожен раз — інша красуня. Навіть усіх облич не пам’ятаю… Пробач, люба, — мимоволі глянув на ошелешену відвертістю чоловіка дружину.

— А ще безкінечне навантаження на прогорілій фірмі, — додала Лія. — Днями й ночами, наче віл, трудився, аби підняти з колін майже збанкрутілу компанію…

— Точно, — обняв кохану. — Був сильно зайнятий. Ніколи там було в обличчя вдивлятися, — ледь стримав сміх, потопивши уста у запашному волоссі жінки.

— Стосовно Алана й Тимура, — за хвилину серйозно продовжив.

Миттю відчув, як Лія напружилася.

— Хочу, аби почали вивчати японську мову, — повідомив.

— Навіщо? — здивувалася. — Адже вони й так справжні поліглоти: англійська, таджицька, не кажу вже про українську й російську. І всіма цими мовами володіють вільно.

— Це, безперечно, моє суб’єктивне бачення, але вважаю, що майбутнє за такими технологічно розвиненими країнами, як Японія. Якщо вестимуть серйозний бізнес — у майбутньому змушені не наздогнати мене, а перевершити.

— Але де ж вони її вивчатимуть? — не розуміла.

— Я знайшов репетитора, який займатиметься з ними індивідуально.

Лія повільно піднялася, обперлася на лікоть, зупинила на Маратові важкий погляд.

— Її звуть Кіра Ковальова? — із завмиранням серця запитала. Ще тоді з’ясувала, кому належить телефонний номер, з якого прийшло нічне повідомлення.

— Ні, — різко, коротко, без пояснень відповів чоловік. — Його звуть Йоса Ґьокудо. Японець, живе у Києві. Мову знає досконало.

— Добре, — полегшено зітхнула й лягла на груди чоловікові. — Не хочеться довіряти дітей будь-кому. Якщо ти його вибрав, значить, він — найкращий. Нехай займається.

— Моя трояндочко… — ніжно прошепотів Рахімов, обіймаючи Лію. — Ніжна моя квіточко…

Тої ночі вона довго крутилася, не могла заснути. З голови не виходила Кіра. Чула, що дівчина у пошуках роботи. Редакція газети, в якій працювала, без пояснень звільнила нещасну. «Вавілон» теж відмовився від її послуг, як перекладача з японської мови. Тоді, у Мужієві, Марат точно зрозумів, з чийого номера надійшло філософське смс. Лія хвилювалася, бо добре знала характер свого чоловіка… Аби лише тим і обійшлося…

— Ця мова надзвичайно важка, — пояснював подружжю Рахімових репетитор, коли прийшов до їхнього дому. Чоловікові було років за сорок. — Я можу почати з незначних азів, але, щоб продовжувати — треба мати бодай якусь уяву про її звучання, вимову, жести.

— То принесіть якісь записи й прослуховуйте, — не могла зрозуміти Лія, до чого веде вчитель.

— Це можна, — погодився Йоса. — Але ж ви хочете, щоб ваші сини не просто розуміли японську, а вільно нею володіли, правда?

— Звичайно, — підтвердив Марат.

— Тоді вони мусять почути її в оригіналі, побачити, жести, що використовуються при її вимові, вдихнути менталітет людей, для яких вона рідна… — намагався пояснити.

— Тобто, ви вважаєте, що досконало вивчити чужу мову можна тільки на території тієї країни, де на ній розмовляють? — почала здогадуватися Лія, до чого веде репетитор.

— В ідеалі — так, — вже жвавіше відповів. — Але не обов’язково там знаходитися весь час. Хоча б один раз у рік на кілька тижнів. Проте, дуже важливо почати саме з цього.

— Це виключено, — різко піднявся з-за столу Марат і підійшов до вікна. — Я не маю можливості покинути справи й сидіти з дітьми у Японії. Лію також не відпущу.

— Але ж вони вже не діти, а підлітки, — несподівано підтримала учителя дружина. — Ґьокудо — дорослий чоловік. На якийсь тиждень можуть поїхати. Чому ні?

— Я теж мав на увазі, що сам з ними поїду, якщо дозволите, — пояснив репетитор. — Вони вже великі хлопці. Навіщо зайві няньки?