Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сам він, щоправда, як колись 9 термідора, так і цього 21 червня, не прийшов на збори депутатів. Він — і цього досить — у пітьмі підкотив свої батареї, окреслив план бойових дій, а для нападу вибрав слушний час і придатного чоловіка — Лафаєта, трагічного й майже гротескного Наполеонового супротивника. Повернувшись чверть століття тому героєм американської визвольної війни, аристократ з невеликим родоводом, а все ж увінчаний славою двох світів, прапороносець революції, утверджувач нових ідей, улюбленець народу, Лафаєт рано, занадто рано екстатично втішався владою. А потім раптом із небуття, з Баррасової спальні вийшов малий корсиканець, якийсь лейтенант у подертому плащі та стоптаних чоботях, і за два роки урвав собі все, що він будував і здобув, посів його місце, викрав славу. Таке не забувається. Уражений аристократ подавсь нарікати в свій маєток, а той у гаптованій імператорській мантії допускав до своїх ніг князів Європи й замість старої, аристократичної, запровадив нову, ще нещаднішу деспотію генія. І від цього новітнього сонця жоден промінчик прихильності не долітав до далекого маєтку, й коли одного разу маркіз де Лафаєт у звичному простому вбранні прибув до Парижа, той вискочень ледве його зауважив, гаптовані золотом генеральські сурдути й мундири спечених із кривавого замісу маршалів затьмарювали вже запилюжену славу Лафаєта. Лафаєт забутий, двадцять років ніхто не згадує його ім’я. Волосся йому посивіло, відважний стан схуд і висох, його ніхто не кличе ні до війська, ні в Сенат, його зневажливо полишили садовити троянди й грубу картопельку в Ла-Ґранжі. Ні, честолюбець такого не забуде. Й коли тепер, 1815 року, народ, пригадавши революцію, знов обрав депутатом свого колишнього улюбленця і Наполеон змушений звертатися до нього, то Лафаєт відповідає лише холодно й заперечливо — занадто гордий, справедливий і чесний, щоб ховати свою ворожість.
Аж тепер, коли Фуше штовхає його в спину, ступає він наперед, і його тамована ненависть немов заступає розум і силу. Вперше знову залунав з трибуни голос старого прапороносця: «Коли я через стільки років знову подаю свій голос, який упізнають усі давні друзі свободи, то мене спонукають говорити навислі над Вітчизною небезпеки, і нині її рятунок залежить тільки від вас». Уперше знову заговорили про свободу, а свобода цієї миті — повалити Наполеона. Лафаєтова промова заздалегідь відбиває будь-які намагання розігнати парламент, ще одну спробу державного перевороту, і всі збуджено ухвалили, що народне представництво на віки вічні оголошує і вважатиме зрадником Вітчизни кожного, хто робитиме спроби розігнати його. Не можна було не вгадати, проти кого спрямоване це круте послання, і Наполеон, тільки-но взявши його до рук, відчув, що б’ють просто по голові. «Я мав би розігнати цих людців ще перед від’їздом, — злоститься він. — Тепер уже по всьому». Насправді ще й не по всьому, ще й не пізно. Якби він махнув пером, то вчасним зреченням ще міг би врятувати імператорську корону для сина, а собі свободу. З другого боку, ще міг ступити ту тисячу кроків від Єлісейського палацу до зали засідань і там підкорити своїй волі полохливу отару валахів. Але історія незмінно демонструє одвічний разючий феномен: у критичні й переламні миті саме найзавзятіших сковує дивна нерішучість, якийсь душевний параліч. Валенштайн перед падінням, Робесп’єр у ніч на 9 термідора і аж ніяк не менше полководці останньої війни — всі вони саме тоді, коли й поквапність була б меншою помилкою, виявляли згубну нерішучість. Наполеон парламентує, дискутує перед двійком міністрів, що байдужісінько наслухають; саме тієї миті, коли мало вирішитись його майбутнє, він намарне спогадує всі помилки минувшини, звинувачує, химерує, надимається справжнім і вдаваним пафосом, аж ніяк не проймаючись мужністю. Він просторікує, але не діє. І, немов у житті все кружляє й повторюється, немов не були аналогії завжди найнебезпечнішою політичною помилкою, він, прагнучи прихилити депутатів, промовцею замість себе, як і 18 брюмера, висилає брата Люсьєна. Та тоді Люсьєн був не сам: поряд з ним вимовним адвокатом стояли братові перемоги, а підпирали його дужі ґренадери й звитяжні генерали. Крім того, геть непрощенна Наполеонова забудькуватість: за ці п’ятнадцять років полягло десять мільйонів забитих. І коли тепер Люсьєн виходить на трибуну й починає звинувачувати французький народ, що той невдячно покинув напризволяще справу його брата, раптом у Лафаєті проривається затамований гнів ошуканої нації проти її убійника, він проказує незабутні слова, що впали, мов іскра на порох, умить розбивши останні Наполеонові надії: «Як ви зважились, — вергає він громи на Люсьєна, — закинути нам, що ми мало зробили для вашого брата? Невже ви забули, що кістки наших синів і братів повсюди засвідчують нашу вірність? В африканських пустелях, на берегах Ґвадалквівіру й Тахо, на віслянських пісках і в засніжених московських просторах за десять із гаком років три мільйони французів полягли задля однісінької людини! Чоловіка, що й тепер нашою кров’ю хоче воювати з Європою. Цього досить, куди вже більше для однієї людини! Тепер наш обов’язок — порятунок Вітчизни». Передусім, здається, гримотливе схвалення мало показати Наполеонові, що то була найслушніша мить зректися доброхіть. Та, мабуть, найважче на землі — прощатися з владою. Наполеон вагається. Це вагання відібрало в сина імперію, а в нього самого свободу.
Зате тепер уривається терпець у Фуше. Якщо той Незручний не хоче доброхіть, тож геть його; досить притьмом і як слід підставити важіль, і тоді впаде й така колосальна парсуна. Вночі Фуше підмовляє відданих йому урядовців, і вже вранці Палата гостро вимагає зречення. Та й це видається дрібницею для того, в кому кривавим шумовинням вирує жадання влади. Знов і так і сяк парламентує Наполеон, аж поки, ніби кивнувши пальцем, Фуше сказав Лафаєтові вирішальне слово: «Коли тягнутиме зі зреченням, я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча», після закриття браузера.