Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

Прокинувся я від монотонного плескоту хвиль і жахливого хропіння. Був певен, що ми пливемо із славним Паладою на Ластове, а те нелюдське хропіння виривається з горла нашого дядечка. А проте я не розплющував очей, бо під легеньке похитування почував себе в стані божественного блаженства. Аж тоді, коли хтось кістлявим ліктем стусонув мене в око, я прочумався.

На жаль, дядечка не було біля мене, а «хтось», виявилося, був Іво. Я лежав з ним на надувному матраці, точніше, він лежав на матраці, а я на підлозі. Не міг збагнути, як я опинився в тісній каюті і чому оце пливу, погойдуючись на хвилях, що раз у раз заливали ілюмінатор над койкою. Та ось із горішньої койки знову почулося нелюдське хропіння, по тому я вздрів босу ногу, що звисала наді мною, і перелякано крикнув:

— О боже!

Іво розплющив повіки, остовпіло глянув на мене.

— Що сталося?

— Здається, ми пливемо.

— На Ластове?

— Хіба я знаю!

— Ми ж повинні були плисти на Ластове.

— Так, але з дядьком і з тим моряком.

— А ми... з ким пливемо?

— Ми... із студентом.

— Звідки ти знаєш?

— Бо він спить над нами і хропе.

Іво геть розгубився, зиркнув на ногу, що звисала над нами, і, зарепетувавши, скочив.

— Чого нас не розбудили?

— Хіба я знаю? — відповів я спокійно.— Спитай лучче у нього.

— Гей! — крикнув Іво. — Чого ви не розбудили нас?

За мить почувся заспаний голос:

— Одчепись! Не бачиш, що я сплю!

Проте Іво не хотів одчепитися. Схопив студента за плече, почав термосити.

— Куди ми пливемо? Що ви наробили? Вставайте!

Студент сів на койці, довго тер заспані очі, а потім глянув на нас, і на обличчі його появився вираз здивованого барана Ми довго дивились один на одного. Аж ось у нього щось просвітліло, він схопився за голову.

— Проспав! — зіпонув.

І ну перепрошувати нас, особливо мене, бо я ж із Варшави. Уночі, коли він привів нас на судно, змінилася вахта. Ті, що змінювалися, забули сказати про нас, а закоханий студентик, повернувшись удосвіта, заснув як убитий. Ловка історія! Там дядечко рве на собі волосся, тут студентик виправдується, і все марно, бо ми тим часом пливемо в синю далечінь.

— Куди, власне, ми пливемо? — спитав Іво, коли все з’ясувалось, а точніше — затемнилось.

— На острів Лопуд, мій друже, — відповів студент, куйовдячи пальцями кучеряву чуприну.

— Це далеко?

— Ні... Години зо дві при доброму вітрі.

— А не могли б ви повернути назад?

— Повернути назад? — здивувався студент.

Пояснивши йому все, я сказав:

— Ідіть до капітана і запитайте, чи не може він доставити нас назад у Дубровник.

Студент у розпачі застогнав.

— Ну й намилять мені чуба! Ну й вилають мене! Не гнівайтесь! Я геть забув сказати капітанові, що ви хочете тільки переночувати на яхті.

— То ти хотів! — випалив Іво.— Ми тебе не просили! — Він казав студентові «ти», ніби ходив з ним до одного класу. Певно, в Югославії такий звичай. Але мені так не личило, бо я бачив, що студентові вже вуса пробиваються під носом, отож із повагою до вусів озвався:

— Дурниці! Якщо вам мають намилити чуба, то лучче нікому не кажімо, пливімо, куди допливемо, а там буде видно...

— Що буде видно? — гаркнув Іво.

— Може, нам пощастить поплисти й назад.

— А гроші у тебе є?

— Так у дядечка ж є.

— Де? В Дубровнику?

Мені не сподобався такий тон, і я негайно спинив Іва.

— Ти не смикайся, бо це ж не мені стрелила ідея співати на сходах. Я хотів чекати. Ми б діждали дядечка, і все було б гаразд.

— На базікай! Сам співав і танцював, а тепер усе звертає на мене...

— Це ти базікаєш, бо тобі, здається, невідомо, що...

Ми були б добре посварилися,