Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

— Якщо це вам так важливо, то я можу піти до капітана.

Іво зиркнув на мене, я на нього, і нам обом стало жаль бідолашного студента, бо що приємного, коли тобі добре намилять чуба.

— Е-е-е...— скривився Іво.— Не треба. Самі собі дамо раду.

А проте нам не довелося самим собі давати ради, бо за хвилину двері рвучко розчинились, і показалася спершу чорна борода, потім і її господар; а далі господар чорної бороди як крикне:

— Сто чортів! Ти ще спиш?!

Ці слова адресувалися студентові. Той зблід, щось забубонів. Тоді вогненний погляд бороданя спинився на нас.

— А це хто такі? Відкіля взялися тут?

Ба, я сам тої миті забув, хто я такий і відкіля взявся! Коли б хто сказав, що я впав з неба, я б теж повірив, але бородань — то, виявилося, був капітан — не повірив, і ну лаяти студента. Отак і сталося. Намилив студентові чуба, а все через те, що парубок закохався у польську дівчину з Варшави. Така вже його доля!

Коли капітан перекипів, студент показав на мене:

— Це поляк з Варшави... Йому ніде було спати, і я привів його сюди.

Я ще раз пересвідчився, як добре бути в Югославії поляком. Капітан полагіднішав, прояснів і заходився розпитувати — що? як? навіщо? Я все йому гарненько розтлумачив, а він поглядом морського вовка окинув синю далечінь і сказав:

— Ми вже біля Лопуда. Повернути не можемо — у нас свій рейс. Але по обіді звідси відходить пароплав, отже, надвечір ви будете в Дубровнику.

Ну гаразд. Нема лиха без добра і добра без лиха. Ні капітан яхти, ні студент не догадалися, що за душею в нас ані гроша.

Висадили нас у порту, побажали погожого вітру, студент навіть проспівав нам «Сто літ». І зосталися ми на невідомому острові, немов після корабельної катастрофи. Така вже доля, хай йому грець! Певно, мені так судилося — об’їхати всю Югославію без грошей і жити на дурничку. Нічого не вдієш!

— Що робитимем? — запитав я Іва, коли ми опинились на бетоновій набережній острова.

Іво розгледівся довкола.

— Гарно тут, — відказав.— Добре було б викупатись, а далі побачимо.

Тут і справді було гарно. Серед зелені та скель здіймалося невеличке містечко. Струнка дзвіниця височіла, наче білий сталагміт, націлений у напрочуд голубе небо. І вода була голуба, а в затоках темно-синя. Поміж скелями — зелені свічі кипарисів і великі канделябри могутніх агав, а мури будинків усипані фіалковими квітами бугенвілеї. Невеликі рибальські боти поверталися з нічної ловлі. Мов стадо темних потвор, сунули вони по збриженій воді. Лагідний вітерець повівав з моря, охолоджуючи розпечені скелі.

Ми знайшли тиху затоку, оточену скелями і розлогими, як парасолі, кронами піній. Дивні звуки линули з темних верхівок дерев. Немовби дерева співали.

— Що воно так грає в тих деревах? — спитав я.

Іво поблажливо всміхнувся.

— Цикади... На цих островах повно цикад, і здається, що то самі дерева співають. Люди називають ці острови Співучими. Тепер іще не дуже добре чути, а ввечері все довкола співає.

— Співучі острови... — замислено повторив я. Вслухався в ту дивну мелодію і від тої хвилі дуже полюбив її. Вона супроводила нас протягом наступних днів і навіть коли я повернувся до Варшави, зринала щоразу, як тільки я споминав той сонячний край.

Над затокою нависла висока скеля. Тінь од неї падала на воду, яка була тут сливе чорна. Іво видерся на ту скелю. Якусь мить стояв, розкривши руки, достоту великий птах, що от-от кинеться в глибину за рибою. Потім пригнувся,— і його бронзове тіло мелькнуло в повітрі. Тихий плеск розірвав водяну гладінь. Іво зник у морі; невдовзі виплив, пирхнув і засміявся:

— Спробуй ти!

Що було робити. Глянув я на скелю. Вона видалася мені висока, як вежа, і грізна, а ще грізніша була мічена тінню вода. Я швидко видерся нагору. В голові паморочилось.

Іво плавав унизу. Махнув мені рукою.

На його знак я зіщулився і з усієї сили відштовхнувся од скелі. Потім склав руки і занурився в холодну глибочінь. Коли я виплив, Іво шаленів з радощів.

— От бачиш, я ж тобі казав, що це не так важко! Чудово стрибнув! Тепер уже не боятимешся.

Я був щасливий, такий щасливий, що забув навіть про дядечка. Ми ще довго пірнали з тієї скелі і почували себе дедалі лучче. Тоді полягали на березі, на пласкій кам’яній брилі, і вигрівалися на сонечку. А дерева над нами співали й