Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Полізла через хащі на дальші скелі. Приклавши бінокля до очей, вдивлялась проти течії, милувалась вируванням хвиль між камінням. Отой камінь, здається, пливе? Чи то, може, перевернутий човен?

Раптом у піні хвиль неподалік пливучого каменя майнуло весло. На мить виринула чиясь голова — і знову зникла у пінистому котлі. Ще за мить із водяного вирування виборсався юнак, через силу добрався до перекинутої байди — то таки був не камінь!

Юнак вправно осідлав байду і якийсь час навіть майстерно маневрував між порогами. Хоч давалось йому це надзвичайно тяжко: байда була трьохмісною, а він у ній чомусь плив сам, та ще й — Софійка вже розумілась на тонкощах обмундирування — без так званої спідниці, яка мала б не пускати туди води. Втім, що помогла б спідниця, якщо вода все одно затекла б через два інші, незайняті, посадкові люки?..

Ось байду перекинуло знову й понесло окремо від весляра. На каяку чи одномісній байді він би просто перекрутився у воді разом із човном і виринув би, не випадаючи, але тут такого зробити просто не міг!

Софійка марно чекала, проте човняр ніяк не виринав. Господи, що робити? Гукати на поміч? Але поблизу нікого, і потерпілий далеко, поки добіжать…

Софійка підсвідомо стиснула в жмені чомусь зараз аж дуже червоного камінчика, притулила його до серця, і той, здавалось, забився в унісон із її прискореним пульсом. «Врятуйся, врятуйся, врятуйся! — волала всією душею. — Повернись, повернись, повернись!» — стискала свого оберега.

Є! Невдаха-байдарочник знов уже був на поверхні, знов заскочив у човен…

І — знов перекинувся, ударившись об черговий поріг, і знову щез у клекоті хвиль…

«Повернись, повернись, повернись!»

Ось він ще раз виринув, цього разу вже ближче до берега — гайда, вилазь на камінь, вибирайся на сухе!

Але юнак, очевидно, заповзявся виловити байду, тож укотре кинувся у водяне — виходить, і таке буває! — пекло.

«Повернись, повернись, повернись!»

Тепер усе видно й без бінокля. Знову переворот, знов над водою тільки весло…

«Повернись, повернись, повернись!»

Нарешті сердезі вдалося прибитись до берега в човні. Він вибрався із байди і з останніх сил, накульгуючи, але все-таки переможно, волік її прибережними скелями.

Леле! Аж тепер Софійка усвідомила значення бабусиного вислову «сам на себе не схожий»: усеньке обличчя хлопцеве було заюшене кров’ю!..

— Допомогти? — перестрибуючи зі скелі на скелю, побігла назустріч.

— Та дякую, все класно! — відказав охриплим від напруження баритоном.

— Андрій?!

— Що, не впізнала? — закривавлене обличчя втомлено усміхнулось знайомими білими зубами. Ну вічно їхні зустрічі відбуваються за якихось ненормальних обставин!

— Бачив би ти себе в дзеркалі! Весь побитий! — відібрала в хлопця весло й намагалась підтримувати байду. Хоч руки тремтіли, і це вдавалось не дуже.

— Гм, справді! — тернув тремтячою долонею чоло й побачив кров. — Трохи каменем, видно, зачепило… Я й не відчув нічого…

— На ось, витрись! — облишила весло, дістала з кишені пачку мокрих серветок, тремтячою рукою легенько промокнула його лоба. — Ого: на голові аж дві рани!

— Тільки дві? А крові, бачу, як із бугая!

— Та ти… Ти чого?… Ти поводився, як… Ти ж повний бовдур! Чого тебе понесло цією байдою? Ще й без спідниці!.. І сам!

— І справді здуру! — Андрій зітхнув і, мабуть, аж тепер відчувши смертельну втому, знеможено майже упав на камінний виступ. Якраз на той камінь, де перед цим сиділа Софійка й де нині лежав забутий нею бінокль. — Попросив у хлопців так, для приколу… Думав, прокатаюсь разок, я ж майстер, усе обійдеться…

— Майстер! Самовпевнений дурень, а не майстер! — Софійкою досі трусило від пережитого.

— Трохи є, — погодився. — Та якби вона не трьохмісна, Їй-Богу, за виграшки справився б! А так… Важка, води набралась, ну, думаю, каяк мені, тобто каюк!

— Ще й жартуєш?

— Якщо чесно, було справді не до жартів… Течія несе, об каміння торохкає, наче поліном! А то в бочку попав: ні веслом із неї, ні за течією… Крутить тобою, крутить, наче в пральній машині, ще тільки порошку всипати і температурний режим виставити!

— Смішки йому в голові! — Софійка була таки дуже сердита.

— Що іще може в ній залишитись після таких ударів?

— Ха-ха. Дуже дотепно. — Сашко теж отако все любить жартувати, а толку?!.

— А тобі, Русалко, бачу, пальця в рот не клади, бо відкусиш по лікоть! Сердюща яка!

Гм, справді, розкричалась тут! Йому й так не з медом! Промокнула свіжу кров свіжою серветкою. Рука знов тремтіла, а тут іде й бентежили уважно-лагідні Андрієві очі.

— Так прикольно… — вбивав її тим своїм фірмовим поглядом. — Знаєш, ради цього було варто…

— Ні, видно, мало тебе колошматило в тій машинці! —