Читати книгу - "Діти"

— Я вже своє відбавив…

— Ая, відбавив! Хоч би не казав такого! Я тут за рабиню у вас.

— Бабо! — сіпнув її за руку Лялечка.

— Чого тобі, моє золото?

— А як лис перемалюється назелено, то я його не побачу!

— Побачиш, побачиш… Ой боже мій, чого ти чекаєш?! Клич сусідку, хай відлиє на воску. Він тепер ділу ніч спати не буде.

Залишившись сам в темній кімнаті, Лялечка прошепотів:

— Взяв відерце в зуби і поніс.

Він ніяк не міг зрозуміти, для чого такому гарному лисові малювати себе тою фарбою, якою дід малював паркан.

Лис Мацько, безперечно, був найчарівніший з лисів, які коли-небудь жили в цьому лісі. Ніхто не знає, чому йому спало на думку намалювати себе смердючою олійною фарбою. Злі язики подейкували, нібито лис став боягузом і зробив це з єдиною метою — ухилитись від сплати штрафу. І що, мовляв, він взимку перемалюється набіло, щоб його не помічали на снігу, а тільки восени, коли всі дерева пожовтіють, буде схожий мастю на звичайного лиса.

Бідний Мацько! Його, найхоробрішого в світі лиса, звинуватили в боягузтві! Його, котрий так безстрашно кидався у людські курники, його, хто малював дивовижні картини, сповнені неабиякої прозірливості!

Що ж, подібне випадало на долю не одному справжньому художнику… І якщо в лиса зараз депресія і він вирішив більш ніколи-ніколи не малювати, то дозволь йому не повірити разом з тобою, великодушний читачу! Лис Мацько, безперечно, ще не раз замре в подиві перед живою картиною, що відкриється свіжо і яскраво його очам, очам художника, і спробує передати її, щось змінивши, щось додавши.

Ні-ні, ми не прощаємось з ним! Лис ще не раз промайне перед нами золотистим видивом. Згадаймо лишень його улюблені слова: «Сонце все-таки зійде!» Авжеж, можете в цьому не сумніватись! Сонячний день минає швидше, ніж похмурий, і навіть жаби йому зрадіють і, відчувши погоду на ранок, увечері захоплено співатимуть на болоті пісень…

Мацько підійшов до води і, здмухнувши комарів, напився. Вода була холодна, як лід. В намулі ліниво ворушились рибинки, котрих наш лис при всьому бажанні не міг вловити. Найкраще було лісникові, що мав довгий ліщиновий прут.

Лис провів його аж до узлісся. Скрадався так тихо, що жодна гілочка не хруснула під лапами. Дід, той, навпаки, з усіх сил тупав ногами в кирзових чоботях, аж зайці десь принишкли в другому кінці лісу, тремтячи з переляку, як осикові листочки.

На узліссі стояла сторожка, а коло неї — копичка сіна. Лісник, як і сподівався Мацько, пішов туди, і невдовзі над хатиною з’явився легенький сизий димок. Лис не переносив диму, але цього разу він пах рибою і ще якоюсь травою.

Минуло небагато часу, і дід вийшов з хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою хусткою. До лисового носа знову донісся спокусливий запах риби. Дід пошкутильгав стежкою до села. Лис теж мав свою стежку до села, і обидві стежки зустрічались на містку. Проте лис із дідом ніде не сходились, крім лісу. І обоє були з цього задоволені.

Проте сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би взяти й піти поруч з дідом, вдихаючи запах його кирзових чобіт, тютюну, слухаючи лагідний голос.

Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Піднявши голову, він одразу ж метнувся під кущ і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.

— Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! — проскрипів чийсь голос. Та хто, крім Павука, ще сіті розставляє?

— Йой, вуйку, не гнівайтеся! — лагідно озвався лис. — Так гуділо, що я ледве не оглух.

— Літак?

— Літак, а все одно страшно. Ще впаде…

— Хе-хе-хе! — засміявся Павук. — Ще такого не було! Слухай, тобі нічим не пахне?

— Рибою, — признався лис. — І димом.

— Та я не про те! Літак тут нічим не побризкав?

Лис понюхав.

— Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?

— Мав колись, та пропав. Добре, що сам залишився живий!

— Та що ви кажете?!