Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вермандуа вирушив з усією піхотою і кавалерією. Залишились тільки Людовик, охорона і я.
З вітром до нас дійшов запах спаленої плоті. Пахло, як в радісні Різдвяні дні, коли смажили ягнят і кабанчиків. Обидва запахи було неможливо розрізнити. Потім недобрий запах погіршав, це вже була не обгоріла плоть. Це було обвуглене дерево, обвуглена шкіра, обвуглені кістки. Гострий і пронизливий сморід.
-- Візьміть, Ваша Величносте, -- один з охоронців з подразненими очима простягнув шматок тканини і ми наслідували решту. Було неможливо дихати чорним димом, що підіймався вгору на вершину.
Вистачило, що завалилася одна обгоріла балка і все, що я будувала протягом років, перетворилося в руїну.
Ми з Людовиком перетворилися в руїну.
В руїну.
41 Червоне і чорне
ЕЛЕОНОРА
Вітрі, 1143
Гуркіт був таким, що з хащі вилетіли нічні птахи й перелякано закаркали. Священний дах церкви виявився не притулком, а смертельною пасткою. Він завалився і всіх придавив. Крики раптово припинилися. Гадаю, це було найгірше: брак звуків, а отже, і життя.
Я стиснула Людовику руку, але вона була холодна і не реагувала. За якусь мить він її забрав.
Там було велике узорчасте вікно, прекрасний округлий вітраж, який сподобався би Сюжеру. Він вибухнув з тріском розбитого скла, за який я була вдячна, настільки жахливою була тиша.
Побачивши, що Людовик не реагує, не звертає уваги на погляди солдатів, я взяла командування на себе.
-- Йдіть і визначте масштаби трагедії, -- просто наказала я.
І відбулося щось протилежне диву. Знаю, що для цього не існує слова. Коли чудо походить прямісінько з пекла, а не за наказом Божим, то як його назвати?
Знаю, було літо. Знаю, небо палало. Але на нас впав легенький чорний сніг.
Огидний, безмовний, це був попіл мертвих.
Його приніс нам південний вітер. І він обпалював, одяг Людовика вкрився маленькими пропаленими цятками. Моя блискуча кіраса перетворилася в чорну пляму.
Руки, шиї присутніх обпікали маленькі гарячі сніжинки.
Їх називали “ластовиння з Вітрі”, ці плямки не зникали з нас протягом місяців. По цих зрадницьких плямках солдати знали чи їхні побратими брали участь в ганебній ночі Спаленого Вітрі. Vitry- le-Brûlé – так це стало називатися. І так залишиться до кінця світу, з милості Людовика VII Французького і Елеонори Аквітанської.
На моє здивування, Людовик почав стягувати з себе одяг. Камзол, панталони, корону. Всі його лати впали на землю й залишилися лежати на гарячій траві.
Мого чоловіка не збентежили приголомшені погляди наших охоронців. Його велетенське оголене тіло було на видноті, але він, завжди такий сором‘язливий, поводився так, немов був останнім мешканцем на Землі.
Він кинувся на землю, розкинувши руки хрестом, як його батько, коли помер. І з його вуст злетіла згадка про покійного короля:
“Батьку, заберіть мене до себе”.
Літописи століттями брехали про ту ніч. Розповідали, що в Людовика VII Молодого від жаху відібрало мову, що в нього цокотіли зуби.
Брехня, все брехня.
Правда, що після того, як він позбувся одягу, то більше ніколи не одягався як король. Людовик скинув костюм монарха, як змія залишає в гнізді свою шкіру, що стискає її та линяє, заради зручнішої луски.
Але він був не змією, а спустошеним чоловіком, який ніколи не хотів своєї корони. І корона, якій він нещиро присягнув, забрала в нього єдине, чого він прагнув: після смерті потрапити на небо.
“Тепер я точно потраплю до пекла”, повторював він відтоді, це стало його характерним заклинанням.
Людовик міг витримати кару перебування на Землі, тимчасову жертву -- бути королем, а не ченцем, але з надією на вічне життя після смерті.
З того дня Вітрі та чотириста спалених позначили шлях, яким він спускався у пекло. Навіть я, з поганською душею своїх аквітанських предків, мала свідомість, що після тієї ночі, з нашим жахливим гріхом, я приречена на вічні муки, що не побачу батька, і що зустрінуся з дідусем Вільгельмом, який сидітиме по праву руку від Люцифера.
Перш ніж я наказала охоронцям підняти його і потягнути до ліжка в наметі, Людовик зробив останній жест. Він видряпав шматок землі й не хотів відпускати. Так і спав зі стисненим кулаком, наступного дня його одягнули зі стисненим кулаком. Зі шматком землі в руці ми повернулися в Париж, він їхав верхи зі стисненим кулаком, немов був калікою.
Багато років я не знала, що він хотів зробити з землею з Вітрі. Я розповім про це пізніше, коли до цього дійде моя історія. Зараз ми знаходилися посеред жахливої бойні червоно-чорної ночі, яка розірвала наші біографії.
Після тієї ночі повернення до того, що становили собою ми з Людовиком, вже не було.
Наступного дня видався прекрасний ранок, який зовсім не пасував до трагедії. Яскраве небо, небесна блакить оточувала все місто. Диму вже не було, але сморід залишився. Будинки навколо церкви також обвалилися.
“Спалене Вітрі”, бурмотіли солдати й спльовували, їхні обличчя досі в сажі, а очі почервонілі від диму з попередньої ночі. Я увійшла в намет короля, він не дозволив, щоб його одягнули, лежав на матраці зі стисненим кулаком, не моргаючи й втупивши погляд в стелю намету.
Замкнений в собі, цілковито замкнений в собі.
Я говорила до нього, та він не слухав. Я взяла миску і найделікатнішим рушником, який тільки знайшла в скрині, старанно вимила йому все тіло, щоб він принаймні не чув власного запаху гару. Я знала, як гостро він все відчував. Навіщо зберігати це нагадування на власній шкірі?
Я б хотіла сказати, що всю ніч оплакувала чотириста невинних душ, але правда полягає в тому, що я не могла, як тоді, коли
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі», після закриття браузера.