Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

ті хвилини виробляла на ньому вона, не вважала ані вульгарним, ані неетичним, ані аморальним, чи ще чимось аналогічним з праць етики і психології доктора наук. Тепер це саме вона, мабуть, виробляє з законсервованим ще радянською владою резервним резидентом у Західній Німеччині — Козликом, який тоді тихо сидів, мов миша, під амвоном десь у Франкфурті-на-Майні або, може, й в самому Бонні, а може, й в Баден-Бадені. Там найкраще збирати інформацію з представників усіх частин світу. Адже там постійний, різноманітний і високопоставлений контингент відпочиваючих.

— Вітольде, — почув він голос і відчув той самий жест, який приємно повторився. — Ти зовсім не чуєш своєї коханої. Про що ти думаєш у таку щасливу мить у нашому житті?

— Про нашу подорож... По життю, яке так щасливо починається...

— О, мій Колумбе... Я, певне, стану твоїм Магелланом, і крутитимусь весь час навколо тебе, як він — навколо материка у кругосвітній подорожі... А ще я хочу до Єгипту. До піраміди Тутанхамона. Як там наш маленький Хеопс? Ми ще зовсім маленькі, — вона повторила вже звичний для неї, і для нього також, жест. Він не образився цього разу навіть на слово «маленький». — Але нічого, — заспокоїла вона його словами у супроводі рухів. — Ми скоро виростемо. Ми ростемо не по годинах, а по секундах. Ми станемо великим Хеопсом і дивитимемося, як ритмічно йдуть каравани в пустелі у свою безкінечну вічність.

— Я зараз не зможу встати, — поскаржився він.

— А навіщо вставати? Подай команду з місця... Як там — віддать швартові, — і прямо на Лісабон через Босфор, Дарданелли. Що там ще у нас на перешкоді — Гібралтар?

— Я так не можу. Папа з Мамою можуть образитись.

— Скажеш, у нас капітан англієць і ми по-англійському, не попрощавшись, вийшли в море. Подивись-но, візок ресторанний вже відкотився. Напої і харчі завезено. Холодильники завантажені й увімкнені. Залишилося тільки розігріти двигун і ще трішки тебе, любий, і можна зриватися з якоря... Полле, — гукнула вона прямо з кают-компанії, помітивши його на кормі. — Навіщо вам цей чорний шланг?

— Я закачую прісну воду у болт, — він яхту назвав незвичним для Роксани словом «болт».

— У нас слово «болт» означає дещо інше, — вона знову стисла тіло Вітольда рукою. — Чи не так, любий? Тобі це слово подобається?

— Я не знаю, — покрився червоними плямами Миронович.

— А мені подобається. Особливо тоді, — вона заглянула в його сіро-зеленкуваті очі, — коли це слово відповідає змісту. А воно вже відповідає...

XXIV

Відпливали вони у подорож наступного ранку. Перед відплиттям Папа захотів поговорити з Мироновичем «на серйозні», як він висловився, теми.

— На носі, Вітольде Володимировичу, президентські вибори. Нам до них треба підготуватися дуже серйозно. Я говорив з президентом Росії, він сказав: «Спати ніяк не можна. Свята скінчилися. Слід серйозно братися за роботу. Отож, твоя поїздка...»

— Я можу відмінити, — поспішив задовольнити бажання Папи Миронович.

— Ні, ні. Я Роксані пообіцяв... Без медового місяця ніяк не можна...

— Ну, це вже не зовсім медовий місяць, — самокритично мовив Миронович, щоб догодити шефу. — Все-таки друге одруження...

— Я розумію. Але порядок є порядок. Можна сказати — традиція, і її слід дотримуватися. Якщо складуться обставини... Ти мене розумієш?...

— Так, — швидко кивнув головою Миронович. — Я розверну яхту на сто вісімдесят градусів і повернуся...

— Дякую. Саме це я й хотів тобі запропонувати. У разі чого...

— Я все зрозумів...

— Тоді щасливої дороги!.. Якщо буде потреба, хто-небудь з послів тобі про все повідомить. А так — ні про що не думай. Відключись на кілька днів. Милуйся Європою, яка так і не хоче нас бачити в своїх обіймах...

— Кому потрібна така велика держава в Європі, як ми...

— Бояться вони нас. Бояться. Коли зведеться цей колос на ноги...

— Так, — погодився Миронович і про себе подумав: «Якщо не розкрадуть остаточно і не доведуть до ручки державу, можемо задушити й справді багатьох».

Вітольда все одно не полишала нудьга, яка, здавалося, межує з депресією. Чому? Від чого? Він відповіді не знаходив. Все стало раптом чомусь немиле, незатишне, непередбачуване. Він уже перебував у тому віці, коли горіння молодого Вертера йде на спад. Він розумів, що все це скороминуче, як кількахвилинна насолода з жінкою. Всі ці тимчасові захоплення, надмірна розкіш, бездумні ходіння за різними витребеньками в сучасних супермаркетах, у крамницях товарів для віпперсон тепер йому ввижались порожньою тратою часу і енергії. А до цього, ще, здається, вчора, його душу провідував сам посланець Господа Бога. Це він спустився на землю і, взявши Мироновича за руку, шепотів:

«Ти, Мироновичу, маєш йти іншою життєвою дорогою. Тебе чекає інша доля. Не міщанська, наповнена антикваріатом різних епох, дорогими картинами художників Відродження чи атрибутикою від устаткування тортур Римської інквізиції, яку ти придбав з молотка невідомо для чого. Тобі приготована не бачена досі навіть у сні кар’єра. І ти маєш йти далі цією ж дорогою, відкинувши на її узбіччя весь міщанський мотлох і непотріб, разом з пилюкою віків. Це високе крісло, яке маячить перед тобою, має відкрити нечувану радість і насолоду, море задоволення лише від однієї думки, що ти увійдеш в історію разом з іншими історичними постатями, увічнивши своє ім’я пам’ятниками і самим іменем твоїм у назві майданів, вулиць, шкіл, вищих навчальних закладів, престижних премій і нагород твого ж імені».

Весільна мандрівка по південній частині Європи, звичайно, приваблювала Мироновича. Нові місця, нові враження, повноцінна насолода життям з вродливою дружиною, яка так палко кохала його, але все ж Мироновича не полишало неприємне відчуття, що й це даремне гаяння дорогоцінного часу. Тоді, коли вирішується доля країни і доля багатьох таких, як він.

Або пан, або пропав. Третього не дано...

Може, саме тому йому вже хотілося додому. Не до Парижа, не до Лісабона, не до Венеції чи до Олександрії, а тільки до Києва. До його тепер рідного, вічно молодого і вічно прадавнього Києва на березі Дніпра.

Миронович любив Київ. Любив його парки, сквери, схили Дніпра, зелене Співоче поле, неймовірну красу Ботанічного саду