Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Таким чином, у 1945 р. УПА мала свої інтереси у Польщі, які ми можемо простежити та описати. Більшість її акцій були спрямовані на припинення депортацій, а її вербувальна пропаганда зображала УПА організацією, що захистить українські домівки[413]. Пропаганда пропагандою, але все ж вона допомагає зрозуміти, чому люди приєднувались до повстанців. Рівень смертності серед цивільного населення Південно-Східної Польщі радше підтверджує думку про те, що метою УПА в цей час і в цьому місці були опір і захист, а не етнічні чистки. У вересні 1944 р., одразу після того, як пройшов фронт, керівництво армії наказало припинити «масові антипольські акції» принаймні в межах територій, які стали комуністичною Польщею[414]. Хоча ОУН(Б) і надалі розглядала Південно-Східну Польщу як етнічно українську територію, більше не було жодної стратегічної причини для очищення від поляків тих територій, що мали залишитись польськими. Хоча вбивства мирного населення та знищення поселень продовжувались, але відтепер вони представлялись як помста за польські напади. Керівництво УПА виступало проти депортації українців із цих територій до радянської України, розглядаючи «репатріацію» як засіб для ліквідації українців у радянських таборах і знищення української нації як такої[415].

Головною перепоною для УПА в спробі запобігти здійсненню цього плану була повсюдність «інформації» стосовно національної належності. Під час організації переселення польські комуністи використовували німецькі ідентифікаційні документи та їхні дуже зручні й однозначні «П» чи «У». Оскільки німецька ретельність була відома всім, то відсутність у особи документів, які свідчили б про її польську національність, сприймалась як підтвердження українськості. Коли виникали сумніви, польські чиновники звертались до церковних записів, вважаючи, що той, хто не є католиком, має бути українцем. Партизани УПА спалювали такі списки, щоб знищити «інформацію» про те, хто був українцем у цій місцевості. Вони також підривали залізничні колії та локомотиви, знищували сотні кілометрів телефонних ліній (і, ймовірно, прослуховували ті, що вціліли) та мости, скоювали замахи на відповідальних за «репатріацію» осіб і спалювали села, залишені українцями, щоб туди не переселялись поляки, а коли у вересні 1945 р. на допомогу з переселенням було відправлено польську армію, вони вступили з нею у відкрите протистояння[416].

УПА була зухвалішою за тогочасний польський антикомуністичний рух опору. Армію Крайову офіційно розформували в серпні 1945 р., а її керівництво вирішило, що подальша боротьба проти комуністичної держави під назвою «Польща» у визнаних західними союзниками кордонах не сприятиме польській справі. Частина її загонів не виконала наказу про складення зброї й продовжила воювати як Армія Крайова «Вільність і Незалежність». Як ми вже бачили, ці самі геополітичні фактори змусили УПА реорганізуватись і змінити стратегію. Українські та польські партизани опинились тепер у безвиході і зрозуміли, що продовжувати напади на мирне населення означає гаяти час та сили. Навесні 1945 р. УПА і АК «Вільність і Незалежність» уклали перемир'я[417]. Відтепер вони мали лише одну, спільну для обох надію, що розпочнеться Третя світова війна, а американці з британцями переможуть комуністів.

КОМУНІЗМ, ПОЛЬСЬКА ДЕРЖАВА ТА ЇЇ УКРАЇНСЬКІ ГРОМАДЯНИ, 1945–1946

Політика переселення, що штовхала українців та деяких лемків в обійми УПА, також спонукала місцевих лідерів звертатись до нової центральної влади по допомогу. У липні 1945 р. українська делегація захищала свої права у Варшаві на зустрічі в міністерстві державного управління. Відповідь, яку отримали українці, провіщала майбутнє: «Хоча деякі громадяни одностайні в своєму бажанні залишитись у Польщі, я вважаю, що це неможливо, — сказав делегат Ради Міністрів. — Порозумівшись із Радянським Союзом щодо встановлення етнічного кордону, ми прагнемо бути національною державою, а не державою націй»[418]. «Національна держава», або, інакше кажучи, етнічно гомогенна держава, була ключовою формулою міжвоєнних ендеків. Так навіть називалась одна з книг Грабського[419]. Натомість «держава націй» асоціювалася з федералізмом Пілсудського та єврейською автономією. У несвідомому привласненні ідеї «національної держави» представниками польського уряду, в якому домінували комуністи, ми знову бачимо певний поворот. Не всі громадяни Польщі поділяли подібне розуміння нації. Зокрема, україномовне населення й лемківські москвофіли, які не сприйняли цю позицію, були здивовані та розчаровані таким гармонійним поєднанням радянської політики та польського націоналізму. У вересні 1945 р. лемківські делегати з кількох областей Польщі надіслали письмове звернення до радянської влади, в якому прохали не змушувати їх переселятись і висловили нарікання на те, що їхні землі не було приєднано до Радянського Союзу. Цей текст завершувався такими словами: «Якщо Совітський Союз не хоче нашу землю, то і не хоче і нас, то і зоставте нас, коли ми Вам не нужні»[420].

Саме в цей час радянська політика здійснила поворот у протилежному напрямку. 3 вересня 1945 р. на запит радянського уповноваженого в справах евакуації Миколи Підгорного польська влада наказала трьом піхотним дивізіям депортувати решту українців до Радянського Союзу[421]. Дехто з вояків двох із цих дивізій були волинськими поляками, які брали участь в актах помсти за різанину 1943 р. Під час цього примусового виселення 23 тис. осіб за межі держави наприкінці 1945 р. польські солдати вбили сотні мирних українських мешканців. Часто польські загони очолювали офіцери Червоної армії, які були відповідальні за кілька найжахливіших кривавих розправ над цивільними українцями. Вони займали високі пости в польській армії і, звичайно, носили польські однострої. (Деякі з них мали польське коріння, як-от сумнозвісний полковник Станіслав Плуто, але частіше радянські офіцери та посадовці, що здійснювали репатріацію українців з Польщі, мали українські прізвища.) Наприкінці 1945 — на початку 1946 рр. modus operandi[422] польської армії полягав у нападі напівсили на підрозділ УПА, а коли той відступав, поляки спалювали якесь село та знищували мирне українське населення з розрахунком на те, що у відповідь упівці зруйнують польське село. Таким чином, потім усе повторювалось спочатку. Ось, наприклад, один випадок із десятків інших: 25 січня 1946 р. за наказом Плуто польські солдати вбили мирних мешканців Завадки Мороховської — переважно жінок, дітей і літніх осіб, загалом 56 мешканців. Вони спалювали людей заживо, спотворювали багнетами обличчя і виймали нутрощі у ще живих[423].

У квітні 1946 р. польська влада створила оперативну групу «Жешув» завданням якої було завершити виселення українців з Польщі, після чого у квітні — червні 1946 р. чверть мільйона осіб були визначені українцями й примусово переселені до радянської України. Протягом усього періоду «репатріацій» з жовтня 1944 р. по червень 1946 р. до Радянського Союзу було депортовано 482 тис. 661 особу, визнану українцем. Серед них майже 300 тис. осіб примусили переселитись, 100 тис. виїхали самі через насильство, що панувало довкола, втративши свої домівки, а решта виїхали з власної волі. Закінчення операції «Жешув»,