Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

А раптом вона не прийде? Може й мені нікуди не йти? А раптом, я не прийду, а вона прийде?

От халепа. Чому я так нервуюся? Давно на побачення не ходив? Та й таке. Якось відбило всілляке бажання оте спілкування Юлі з моїм племінником. Ян навіть жартував перегодом, що хоче ще піти на побачення з тими дівками, на кого я око поклав... І після того — наче хтось зачаклував. Чи, як з алкоголем, закодував.

До речі, горючими напоями посмакував на вихідних, то ж з почином мене. Можна знову інколи дозволяти такий вид релаксу. Побічних дій начебто немає, якщо не вважати надмірне хвилювання їх проявом. Я так переймався, лише коли контрольні роботи писав в початкових класах! Ну й ще, в старшій школі. І коли цілував вперше дівчину, а потім, годиною пізніше, знімав трусики з неї. Для сміливості я тоді добряче хильнув наливки своєї сестри. Вона постійно кожного літа якесь вино чи щось інше, цікавеньке, виробляла. Тому не важко здогадатися, хто мене підсадив на алкоголь. В моєму селі всі знають, що це Зоя споювала свого молодшого брата ще з дошкільного віку, даючи на пробу свої зіллячка, які виготовляла на продаж за бабусиним рецептом, а от за своїм сином, вперше спіймавши його з чаркою в п'ятнадцять, ганялася сусідськими огородами вночі до ранку.

Ну що ж, нічого не вдієш. Сестра завжди говорить: "Якщо тебе щось непокоїть; якщо хочеться гупнути кулаком по бильцю крісла і показати свої емоції; якщо терпець урвався; якщо сталось, щось хороше, або ж ні; якщо хочеться заснути, але думки дурні в голову лізуть — п'ять капель усе вирішать." Здається, саме час скористатися її порадою. Але я лиш язика вмочу, аби Юля не вчуяла, бо ж нюхові рецептори в неї огого які! Ще хвостиком мені махне, щойно угледівши.

Випивши горілочки, всього лиш на якохось нещасних, моїх масивних чоловічих, два пальця у скляночці, тепер задоволено усміхаюся. Наче позбувся зайвого тремтіння. Я ж не якась дівка на виданні! Назад вертаю втрачену колись брутальність і вперед до красуні, котра, до речі, мене... дивує сьогодні.

Вона прийшла раніше за мене? Це точно вона? Так. Волосся коричнево-біле й стиль "я не така", про що свідчить сукня аж до п'ят із довгим рукавом... Та не зважаючи на це — яка вона, все таки, ідеальна. Не пригадую такого, щоб бодай одна якась дівка на зустріч прийшла завчасно! Так і остовп'янів, бажаючи вигукнути: "Юля, я тебе кохаю!"

Та ні. Стримуюся. Мовчу. І підходжу до дівчини зі спини, пам'ятаючи, що в жодному разі не можна на неї дихати. Принаймні, поки що. Тому й розваги цього вечора, тимчасово, будуть відбуватися на вулиці.

— Юлю! — кличу лагідно, але... мабуть то мені лиш так здалося, бо вона злякалася.

— Ти навіжений! Сказився? В мене ледь тромб від серця не відірвався! — тримає свої руки десь... близько біля лівої цицькі, які файно окреслює темна сукно вільного крою.

— Це тобі, — цураючись своїх думок і ще не забувши, що треба відвертатися, аби не дихати на неї, витягаю свою руку їй на зустріч.

Дівчинка, побачивши ніжні білі троянди, зойкає ще раз, але вже не лякається. Навпаки — здається, вона червоніє і... виглядає щасливою. Подякувавши мені, притуляє до себе ті нещасні двадцять п'ять квіточок, колючки з яких я суворо наказав флористкам зрізати всі до єдиної, й нюхає їх. Фух, добре, що не мене! Відволікаючий маневр влучний обрав.

Вловивши вже втретє задоволений, про що може натякнути її усмішка до вух, позирк з-під лоба, пропоную гарнюні прогулятися. Не питає, де йдемо, а просто гуляємо галисливим центром міста цього літнього вечора, який хотілось би розтягнути на вічність.

Я так чекав на цю мить. Ось тут, неподалік місця нашої сьогоднішньої зустрічі, ми вперше познайомилися. Я тоді зробив це тільки заради "аби було", але, підгледівши, як дівчина кумедно й похапцем з'їдає морозе, що вже стікає по пальцям, а потім ті пальчики мало не обсмоктує, бо ж серветок немає, ні в мене, ні в неї — зачарувався нею. Так швидко, за хвилину й зрозумів, що хочу на побачення з нею і довго довитися, як вона їсть морозиво, або ще щось.

— Хочеш морозиво? — питаю в неї, коли ми саме минаємо дівчинку, що торгує цими ласощами.

Мене тішить її позитивна відповідь. А ще більше — її жвавий язичок, котрим вона тепер, що тижневе кошенятко молочко, лизькає мерзле ескімо на палочці. Але навіть ці дії, не заважають їй міцно притуляти до себе ті білі, трясця, троянди. І це так зворушує, що я забуваю про свій ягідний лід і тепер по пальцям стікає щось вологе й липке. Трясця! Трясця!

Повільними кроками ми виміряємо алеї й сходинки, мимовільно прямуючи до набережної. Мабуть кожний дніпрянин знає цей шлях ідеально і навіть із заплющеними очима може дістатися її. Якщо всі дороги світу ведуть до Риму, то всі алеї Дніпра ведуть до набережної.

— Місце зустрічі змінити не можна, — чомусь зауважує моя супутниця, коли біля нас двоє дівчат шкільного віку радісно запищали й кинулися в обійми один одній, поки ми чекаємо зеленого коліру світлофору аби була змога перетнути пішохідний перехід.

Наступну годину ми минаємо купу продавців морозива та кукурудзи, а ще фонтанів, кафе та інших аттракцій. Розмовою наші короткі діалоги назвати важко та й стосуються загалом того, що ми бачимо. То обговорюємо мости міста, то чихуахуа і велосопедистів, байкерів, яких зустрічаємо серед перехожих. Однак мене це трохи бентежить. Щодо себе, мені відомо добре, що я хвилююся і навіть не знаю, що спитати у Юлі і як себе поводити, а от щодо неї — взагалі темний ліс. Принцесу як завжди важко розговорити і я не бачу в неї ніякого бажання навіть це робити.

Двічі за цей час я купував мохіто для нас. Пиття робило мовчання більш доречнішим, адже зайнятий рот якось виправдовував його. А згодом якось стало й затишно нічого не говорити. Та й ризикувати погнати якогось макагона не хотілось.

Не зважаючи на це, побачення вдалося. Я був радий всією душею цьому і усміхався. І Юля теж. Та серед сутінок і ця насолода — бачити її такою — зникла.

З настанням темноти тем для діалогів наших все ж таки побільшало, бо ж з'явилось декілька музикантів. Хто на гітарі, хто на саксофоні, хто на скрипці  грав. З вуличних артистів в літній час можна цілий оркестр створити, але ж ні — вони розсипалися одинаками, що намистини, скрізь, де тільки можна.