Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

З пащеки пахнуло гнильним смородом, а потім потужний поштовх важкої туші буквально відкинув мене назад. Та так, що я не втримався на ногах, і гепнув на дупу. Добре, позаду не було ані пня, ані корчів. А то весело вийшло б. Ні, Сашка, з її нинішнім рівнем лікування, здоров'я поправила б легко, але напоротися дупою на щось тверде або гостре, задоволення ще те.

Мевдедь ступнув уперед, явно маючи намір розібратися зі мною остаточно, але тут у бій вступили найманці. Берт і Карл майже одночасно підскочили до тварюки і, не шкодуючи сили, рубанули її по задніх ногах.

Мевдедю це настільки не сподобалося, що він крутнувся дзиґою, маючи намір дістати кривдників. Ті, звісно, ​​завбачливо відстрибнули, розриваючи дистанцію, а у бій вступив лицар.

Не знаю, наскільки в нього прокачано володіння холодною зброєю, але поцілив він точно в те місце, де на задній лівій лапі чудовиська вже червоніла рана, залишена зброєю Берта.

Добре влучив. Якісно… Мевдедь знову заревів, цього разу від болю і, хоч уже й не так спритно, крутнувся, намагаючись дотягнутися до лицаря. Але й сер Такс не стояв на місці.

А потім до тварюки знову метнулися найманці...

Цей танець тривав ще хвилин десять... Дуже товстошкірим виявилося чудовисько. Важко рубати… Та й меч не сокира. Але, як кажуть, завзятість і старанність все переможуть. Десь за десятим разом, спочатку лицарю, а потім і комусь із найманців вдалося підрубати сухожилля на задніх лапах звірюги, позбавивши його рухливості. Ну, а далі за справу взялися лучники.

Вставши перед тварюкою всього за кілька кроків, вони неквапливо, як на стрільбищі, почали обстрілювати його морду, намагаючись потрапити в очі. Вдалося не відразу… тварюка крутила головою, але наполегливість і цього разу перемогла. Спершу одна, а потім і друга стріла знайшли ціль.

Осліпнувши, мевдедь тепер тільки гарчав і широко роззявляв величезну пащу, мабуть, намагаючись злякати ворога розмірами іклів. Чим лише прискорив свою смерть. Вставши на коліно, Сашка примудрилася послати стрілу так, що вона, увійшовши в пащу знизу вгору, пробила піднебіння і дістала мозок тварюки.

Чудовисько здригнулося, важко зітхнуло, майже по-людськи, а потім його лапи роз'їхалися, важка туша плюхнулася на живіт і уткнулася мордою в землю.

Ми почекали ще трохи, потім найманці потицяли в нього списами, але мевдедь навіть не ворухнувся.

— Здох… — резюмував лицар. — Ф-фу… Притомив... Живуча тварюка.

— Це так… — погодився я. Думаючи про те, що не дарма прислухався до інтуїції та найняв додаткову охорону. Доведися нам із Сашкою зіткнутися з мевдедьом тільки вдвох, ще не відомо, чим би все закінчилося. Ні, втекти ми, від такого тюхтія, звичайно, зуміли б. Але завдання провалили б. Без мулів обоз до цілі не доїхав би.

— І гірше, бувало, — флегматично зауважив Берт, діловито рубаючи задні лапи тварюки.

— Навіщо ти його шматуєш? — Зацікавилася Сашка.

— Вранці дізнаєтесь, — зобразивши на обличчі загадковість, відповів найманець.

— Та гаразд… теж мені секрет, — хмикнув сер Такс. — Він їх запекти збирається, міледі. Кажуть, немає нічого смачнішого, ніж запечені на вугіллі задні лапи мевдедя. Хіба що, язики оахха…

— Чур мене... — зробив захисний жест Карл. — Краще без такого частування обійтись.

— А що так? — тепер настала моя черга виявити інтерес. — Оахх настільки небезпечний?

— Та не так, щоб занадто. Вбити можна... Але дуже вже у нього слина їдка. Все, на що потрапить, миттю роз'їдає і, після бою з ним, бійці на жебраків з паперті схожими стають. Вся броня та одяг — суцільне лахміття. Практично голі залишаються. Тож надто дороге задоволення виходить… Хоча, так. Я теж чув, що підлива з язика оахха просто божественна на смак. Хто хоч раз спробує, ніколи не забуде.

— Думаю, я переживу, якщо не зможу спробувати, — пирхнула Сашка. Мабуть, уявила себе напівголою в оточенні чоловіків. — Тьху...

Берт тим часом уклав відрубані лапи в багаття, накрив вугіллям, а зверху поклав ще дров.

— Трясця… — промимрив я. — І що далі? Весь сон перебив. Хоч не лягай. Що, як знову якась тварюка нагряне?

— Жодних тривог, — похитав головою лицар, дбайливо розстеляючи плащ. — Саме ця ніч буде спокійною. Там, де живе, мевдедь, більше жодні хижаки не полюють. Хіба що найдрібніші. Але, дрібні до нас не сунуться. Тож, Леоніде, сміливо вкладайтеся і спокійно спіть. Цієї ночі нас точно більше ніхто не потурбує.

— Тільки двоногі… — тихо зауважив Карл.

— В сенсі? — рвучко обернувся до нього лицар. — Знову амулет ожив?

— Ні, — похитав головою найманець. — Я мав на увазі, що якщо й побоюватися когось, то це людей.

— А-а… Ну, це як і завжди, — погодився сер Такс. — Страшнішого за людину звіра немає. Та й чудовиська теж…