Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

— Хто-небудь може мені сказати, хто це вчинив?

Він вимовив «це» з таким притиском, наче йшлося про якийсь непомисленний, богозневажливий учинок, що заслуговував на помсту Ериній. Усі присутні поопускали очі. У майстерні не чути було навіть, як дзижчать мухи, хоча дві чи три виписували неквапливі кола у сяйві, що лилося з відчинених вікон. Статуї, майже всі незавершені, немовби споглядали на Праксіноя з кам’яним співчуттям.

Лікар — сухорлявий і неоковирний, значно блідіший за трупи — опустився навколішки й, обертаючи голову то до одного тіла, то до другого, узявся їх оглядати. Він торкав старого, а тоді відразу юнака, немовби порівнюючи, бубонів свої висновки з тою повільною затятістю, з якою дитина повторює перед іспитом літери алфавіту. Астином, що схилився поруч, слухав і шанобливо кивав на знак згоди.

Трупи лежали на боці один проти одного, простягнувшись на підлозі майстерні у грандіозному озері крові. Вони скидалися на фігури танцівників, намальованих на амфорах: права рука старого, вбраного в обшарпаний сірий плащ, була зігнута, а ліва — випростана над головою. Юнак повторював його позу, але був повністю голий. Поза цим жахіття завданих ран урівнювало старого і юнака, раба й вільного громадянина: обом бракувало очей, в обох обличчя були понівечені, а шкіра — покраяна глибокими розтинами; між ногами в обох видніли сліди безжалісної ампутації. Утім, була ще одна відмінність: у закляклій правій руці старий стискав два очних яблука.

— Два ока блакитного кольору, — повідомив лікар, немовби проводив інвентаризацію.

Сказавши це, він геть недоречно чхнув. Відтак додав:

— Належать юнакові.

— Службовець Одинадцяти! — розітнувши нажахану тишу, оголосив чийсь голос.

Усі стали розглядати гурт глядьків, що юрмилися біля входу до передпокою, але нікому не вдалося помітити того, хто прибув. Тоді загальну увагу зненацька привернув інший голос, кожне слово якого було виповнене щирістю.

— О Праксіною, найблагородніший серед благородних!

То був Діагор з Медонту. Він разом із невисоким товстим супутником прийшов до майстерні трохи раніше за Праксіноя; їх супроводжував іще один чоловік — велетенської статури й чудернацький на вигляд, він тримав на руках невеличкого собаку. Товстун десь повіявся, а ось Діагор тривалий час був перед очима, адже всі бачили, як він гірко ридав над трупами. Утім, тепер він видавався енергійним і сповненим рішучості. Він немовби зосередив усі свої сили в горлі, вочевидь щоб надати своїм словам потрібної ваги. Очі його почервоніли, а обличчя було смертельно бліде.

— Я Діагор з Медонту, Анфісів ментор… — почав він.

— Я знаю, хто ти, — доволі різко урвав його Праксіной. — Кажи.

Діагор зволожив язиком зашерхлі губи й набрав у груди повітря.

— Я хочу виступити сикофантом[63] і публічно звинуватити в цьому злочині скульптора Менехма.

Присутні мляво загомоніли. Після повільної битви почуття взяли гору на Праксіноєвому обличчі: він почервонів і здійняв чорну брову — неначе спроквола потягнув за ниточки око й повіку; стало чути, як він дихає.

— Схоже, ти впевнений у своїх словах, Діагоре, — промовив притан.

— Так, благородний Праксіною, упевнений.

— Що тут учинилося? — пролунав інший голос із чужоземним акцентом.

То нарешті нагодився ніхто інший, як службовець Одинадцяти, помічник одинадцяти суддів, що мали найвищу владу в карних справах. Це був чолов’яга, одягнутий на варварський лад у звірині шкури. Довкола його пояса звивався батіг із волячої шкіри. Чоловік мав загрозливий вигляд, але тупувате лице. Він важко відсапував, неначе біг сюди щодуху. Судячи з виразу його обличчя, службовець неабияк розчарувався, коли побачив, що все найцікавіше сталося без нього. Кілька людей (такі завжди знайдуться у схожих обставинах) підійшли до нього, щоб розповісти те, що знають — чи то пак те, що їм здавалося, що вони знають. Більшість, проте, уважно дослухалася до Праксіноєвих слів:

— А чому ти, Діагоре, вважаєш, що… оце з моїм сином та його старим педагогом Евмархом скоїв Менехм?

Філософ знову провів язиком по губах.

— Він сам скаже нам це, благородний Праксіною. Якщо буде потрібно, то на тортурах. Але не сумнівайся в його вині: це однаково, що сумніватися в сонячному світлі.

Менехмове ім’я опинилося у всіх на вустах: його вимовляли на різні лади, із різними інтонаціями. Стали пригадувати його обличчя, зовнішність. Хтось щось викрикнув, але його негайно зацитькали. Урешті-решт Праксіной попустив віжки шанобливій тиші й промовив:

— Шукайте Менехма.

Гнів здійняв голови й руки, неначе лише чекав на умовний знак. Одні закликали до помсти, інші присягалися богами. Дехто, не знавши Менехма і навіть ніколи його не бачивши, уже вимагав для нього щонайлютіших тортур. Ті ж, хто знали його, хитали головами й погладжували бороди, либонь міркуючи: «Хто б міг подумати!» Єдиним, хто, здавалося, не розумів до пуття, що діється, був службовець Одинадцяти. Він розпитував то одного, то іншого, про що мовиться, хто цей покалічений старий поруч із юним Анфісом, і хто звинуватив скульптора Менехма, і що всі кричать, і ще багато всяких «хто» і «що».

— Де подівся Геракл? — запитав Діагор Крантора, смикнувши його за плащ. Рейвах стояв несосвітенний.

— Не знаю, — стенув плечищами Крантор. — Якусь хвилю тому він, наче пес, нюшив біля трупів. А де він тепер…

Діагор бачив у майстерні самі лише статуї: одні були нерухомі, інші ледь-ледь рухалися. Він узявся незграбно пропихатися повз них. Його штовхали; він чув, як хтось кликав його крізь гамір; плащ тягнули у протилежному напрямку; він обернувся: ворушачи губами, до нього наблизилося обличчя одного з Праксіноєвих людей.

— Тобі треба поговорити з архонтом, якщо хочеш висунути звинувачення…

— Гаразд, я поговорю, — відповів Діагор, не надто розуміючи, що йому кажуть.

Він позбувся всіх перешкод, протовпився крізь юрбу й вибрався до виходу. Зовні стояла чудова днина. Раби та вільні громадяни немовби закам’яніли перед портиком, либонь беручи приклад зі скульптур усередині. Присутність людей надгробком лежала йому на грудях: тільки лишивши майстерню далеку позаду, Діагор зміг вільно відітхнути. Він спинився й роззирнувся навсібіч. Нарешті він із безмежною полегкістю помітив віддалік розгадника,