Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

— Я хотів подякувати тобі, — сказав він, наздогнавши Геракла. У його голосі чути було якийсь дивний примус. Він говорив як погонич, що підганяє волів, намагаючись не кричати. — Ти добре виконав свою роботу. Я більше тебе не потребую. Сьогодні ж увечері я заплачу тобі домовлене, — пообіцяв він і, немовби неспроможний більше терпіти розгадникове мовчання, додав: — Урешті-решт, все було так, як ти мені пояснював. Ти мав рацію, а я помилявся.

Геракл щось пробурмотів. Діагорові довелося майже нахилитися, щоб зрозуміти слова, хоча говорив розгадник дуже повільно.

— Чому цей дурень так учинив? Ясна річ, ним оволодів страх чи божевілля… Але ж… обидва тіла понівечені!.. Це безглуздо!

Діагор відказав йому з дивною жорстокою втіхою:

— Він сам розповість нам чому, добрий Геракле. Тортури розв’яжуть йому язика!

Вони мовчки простували залитою сонцем вулицею. Геракл почухав гостре тім’я.

— Мені шкода, Діагоре. Я помилився щодо Менехма. Я був певен, що він намагатиметься втекти, а не…

— Це вже не має значення, — Діагор говорив, наче людина, яка відпочиває, досягнувши мети після повільної і тривалої подорожі безлюдною пусткою. — Це я помилився і аж тепер зрозумів це. Я ставив честь Академії над життя цих бідолашних хлопчиків. Та це вже не має значення. Я свідчитиму і звинувачуватиму!.. Звинувачуватиму й себе як ментора, бо… — він потер скроні, немовби силкувався розв’язати складну математичну задачу, а тоді мовив далі: — Бо коли щось змусило їх шукати опіки в цього злочинця, то це моя провина.

Геракл хотів був щось сказати, але передумав і не став перебивати Діагора.

— Це моя провина… — повторив філософ, неначе прагнув завчити ці слова напам’ять. — Це моя провина!.. Менехм — лише божевільний шаленець, а я… Хто я?

Цієї миті сталося щось дивне, хоча жоден із них спочатку цього не усвідомив: вони заговорили одночасно, немовби розмовляли, не слухаючи, тягнучи поволі фрази, один — із запалом, другий — рівним, холодним тоном:

— Я винен, насправді винен я!..

— Менехм несподівано натрапляє на Евмарха, лякається і…

— Бо що ж, власне, означає бути вчителем? Скажи мені!..

— …Евмарх йому погрожує. Нехай. Тоді…

— …це означає вчити, а вчити — це священний обов’язок!..

— …вони б’ються, і Евмарх, ясна річ, падає…

— …учити означає виліплювати душі!..

— …Анфіс, мабуть, хоче захистити Евмарха…

— …добрий учитель повинен знати своїх учнів!..

— …гаразд, але навіщо тоді їх так нівечити?..

— …бо якщо це не так, навіщо тоді вчити?..

— Я припустився помилки.

— Я припустився помилки!

Вони спинилися. Якусь хвилю дивилися один на одного, розгублені й стривожені, немовби кожен із них був тим, чого другий цієї миті конче потребував. Гераклове обличчя неначе постаріло. Він промовив поволі-поволі:

— Діагоре… визнаю, що в цій справі я діяв незграбно, як корова. Мої думки ще ніколи не були такі важкі й неповороткі, як зараз. Найбільше мене дивує те, що ці події мають певну логіку, і моє пояснення загалом видається задовільним, проте… лишаються деталі… так, їх небагато, і все ж… Мені хотілося б іще якийсь час поміркувати. Я не візьму з тебе гроші за ці додаткові години.

Діагор спинився і поклав обидві руки розгадникові на широкі плечі. Відтак подивився йому просто в очі й мовив:

— Геракле, ми дісталися до кінця.

Він помовчав, а тоді повторив, повільно, ніби розмовляв із дитиною:

— Ми дісталися до кінця. Це була довга й виснажлива дорога. Але ми її здолали. Дай своєму розуму відпочити. Я ж зі свого боку постараюся дати відпочинок моїй душі.

Зненацька розгадник різко скинув Діагорові руки з плечей і рушив далі узвозом. Ураз він наче згадав щось і обернувся до філософа.

— Я зачинюся вдома й думатиму, — сказав він. — Якщо будуть якісь новини, тебе повідомлять.

І перш ніж Діагор устиг його стримати, Геракла вже поглинув натовп, наче рілля поглинає кинуте в нього насіння. Юрба, принаджена трагедією, неквапно й важко сунула вниз вулицею.

Дехто стверджував, що це сталося швидко. Більшість, утім, вважали, що все діялося дуже повільно. Мабуть, то була та сповільнена швидкість, з якою відбуваються події, коли їх несамовито прагнеш, але такої думки не висловив ніхто.

Це сталося ще до того, як надвечірні тіні виявили себе, значно раніше, ніж торговці-метеки позгортали свої ятки, а жерці у храмах здійняли ножі для останніх жертвоприносин. Точного часу не зауважив ніхто, але загальна думка стояла на тому, що була пообідня година, коли обважніле від світла сонце починає хилитися до заходу. Воїни вартували при брамах, але сталося це не біля котроїсь із брам. І не в котромусь із хлівів, куди зазирали деякі, сподіваючись знайти його там, тремтячого й скуленого в кутку, наче голодний щур. Насправді ж усе відбулося цілком буденно на велелюдній вулиці, де нещодавно оселилися гончарі.

Тоді вулицею повільно, однак рішуче й невпинно просуваючись далі, з уст в уста мандрувало одне запитання:

— Ти бачив Менехма, скульптора з Кераміку?

Наче нова віра, що стрімко шириться, запитання навертало до себе неофітів, які ревно несли його далі. Деякі — ті, що гадали, ніби знають, де може бути відповідь, — спинялися посеред дороги… Стривайте, ми ж не подивилися в цьому будинку! Заждіть-но, спитаймо цього старого! Я швидко, лише перевірю свій здогад!.. Траплялися й недовірки, які не поспішали долучатися до нової релігії, вони-бо вважали, що запитання потрібно ставити таким чином: «Ти бачив того, кого ніколи раніше не бачив і ніколи не побачиш, адже поки я тебе запитую, він уже далеко звідси?..» Вони спроквола хитали головами й посміхалися, думаючи: «Ти дурень, якщо гадаєш, ніби Менехм сидітиме й чекатиме…»

А проте запитання просувалося далі.

Якоїсь миті його покручена нестримна хода дісталася крихітної крамнички гончара-метека.

— Авжеж, я бачив Менехма, — відказав чоловік,