Читати книгу - "Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб"

— А ваша дружина… Вона теж буде вдома? — Діна піднімає очі до сходів.

— Ні. Вона зараз піде у справах. До речі… Олесю, я теж перед вами завинив. 

— Справді?

Нянечка не дивиться на мене. Уся її увага прикута до маляти. Але це й на краще. Не хочу засмучувати її, дивлячись в очі. 

— Так, Діні таки доведеться поїхати. Але лише на два дні, і весь час у будинку знаходитиметься її матір. 

Олеся, проігнорувавши слова, квапиться на кухню. Тому доводиться рушити слідом. Невже засмутилася? Чи навіть образилася? Почуваюся, немов зрадив когось. 

— Скажіть щось, — не витримую, спостерігаючи, як вона готує суміш для Емми. — Це збентежило вас?

— Два дні — це небагато. Без проблем посиджу з малечею, — киває вона, на мить повернувшись у мій бік.

— Виявилося, Діна вже все спланувала, тому…

Олеся зводить брови:

— Ви виправдовуєтеся? Не варто, Несторе Вадимовичу. А я кажу: без проблем залишуся. 

Дійсно, чого це я розійшовся? 

— Чудово. Пізніше вона розповість, як справлятися з Еммою і коли саме вам прийти. 

— Я це розумію, Несторе Вадимовичу. Не хвилюйтеся. 

Почуваюся, немов говорю абсолютно логічні речі, не варті озвучування. А маю працювати. От тільки мені допитливо дивитися, як готує суміш Олеся й загалом, як справляється з дитиною. Їй це вдається настільки природно, наче вже виховувала своїх дітей. 

— Гаразд, не заважатиму. Але якщо що, я — у кабінеті. 

— Я чула. Ви вже казали, — нагадує Олеся.

І знову почуваюся, що говорю зайве. А сам все відтягую мить, коли піду. 

Що ж, досить. Беру пляшку з мінералкою, бо не хочу витрачати час на приготування кави, й рушаю у кабінет.

Нарешті можу зануритися у роботу.