Читати книгу - "Жінка у вікні"

Гупаю ще сильніше. Ітан вже повертає на тротуар, в напрямку мого дому. Так.

Я знаю, що мені робити.

Пальці обхоплюють віконну раму. Я напружую їх, барабаню ними, згинаю. Заплющую очі. І підіймаю її.

Холодне повітря обхоплює моє тіло так різко, що на мить завмирає серце; вихор закручує мій одяг, розтріпує його навколо мене. Звуки вітру забивають мені слух. Я наче заповнююся холодом, просякаюся холодом.

Але все одно я викрикую його ім’я, роблю це єдиним ревом; три склади, що зістрибують з мого язика, ніби гарматні ядра вилітають у зовнішній світ: І-та-не.

Чую, як на друзки розбивається тиша. Подумки уявляю, як здіймається зграя птахів, як зупиняються пішоходи.

А тоді, з наступним видихом, останнім видихом:

Я знаю.

Я знаю, що твоя мама — це жінка, про яку я говорила; я знаю, що вона була тут; я знаю, що ти брешеш.

Я хряскаю вікном, спираюся лобом на скло. Розплющую очі.

Він там, стоїть, заклякнувши, на тротуарі, одягнений в задовге пальто та закороткі джинси, пасма його волосся розвіває прохолодний легіт. Він дивиться на мене, дихання хмариться перед його обличчям. Я дивлюся на нього, мої легені здіймаються, а серце женеться зі швидкістю дев’яноста миль на годину.

Він хитає головою. І йде далі.

71

Я спостерігаю, доки він не зникає з овиду, мої легені здуваються, плечі опускаються, вихор прохолоди облітає кухню. То було найкраще, на що я спромоглась. Принаймні, він не втік додому.

Та все одно. Та все одно. Детективи прибудуть сюди з хвилини на хвилину. У мене є портрет — ось він, лежить долілиць на підлозі, підхоплений протягом. Я нахиляюся, щоб підняти його, підхоплюю мокрий халат.

Лунає дзвінок у двері. Литтл.

Я випрямляюсь, поспішаю до дверей, гупаю кулаком по зумеру, відводжу засуви. Дивлюся крізь матове скло. Здіймається тінь, виформовується в силует.

Аркуш паперу тремтить у руках. Не можу чекати. Тягнуся до ручки, обертаю її, прочиняю двері.

Це Ітан.

Я надто здивована, щоб привітатися з ним. Завмираю з аркушем, затиснутим між пальцями, у халаті, з якого мені на ноги ще скрапує вода.

Його щоки рум’яні від холоду. Йому варто підстригтися; волосся вже прикриває брови, закручується навколо вух. Його очі палають.

Ми дивимось одне на одного.

— Ви не можете отак просто кричати до мене, знаєте, — тихо каже він.

Це несподівано. Я не встигаю стримати ці слова:

— Я не знала, як по-іншому до тебе дістатись, — кажу я.

Вода скрапує мені на ноги, на підлогу. Я підбираю халат.

Панч риссю забігає до кімнати зі сходів, вирушає прямісінько Ітанові до ніг.

— Що таке? — питає хлопець, опустивши очі. Не можу зрозуміти: він питає мене чи кота.

— Я знаю, що твоя мама була тут, — кажу я.

Він зітхає, хитає головою.

— Ви… помішана. — Це слово виходить з його рота ніби на ходулях, ніби він раніше його не знав. Я не задумуюсь над тим, де він його почув. Чи в розмові про кого.

Я, у свою чергу, хитаю головою.

— Ні, — кажу я, і відчуваю, як губи вигинаються в усмішці. — Ні, я знайшла оце. — Підношу портрет йому до очей.

Він дивиться на нього.

У будинку тихо, чути лише, як Панч своєю головою треться об Ітанові джинси.

Я не зводжу з нього погляду. Він просто витріщається на малюнок.

— Що це таке? — питає він.

— Це я.

— Хто це намалював?

Нахиляю голову, роблю крок уперед.

— Можеш прочитати підпис.

Він бере аркуш. Звужує очі.

— Але…

Від дзвінка у двері зриваємося ми обоє. Голови різко повертаються до виходу. Панч відстрибує на диван.

Доки Ітан дивиться, я тягнуся до зумера, натискаю на нього. У передпокої чуються кроки, і в кімнату штормовою хвилею заходить Литтл, Нореллі ступає слідом.

Спочатку вони помічають Ітана.

— Що тут відбувається? — питає Нореллі, переводячи гострий погляд звужених очей з нього на мене.

— Ви сказали, що хтось проник у ваш дім, — каже Литтл.

Ітан дивиться на мене, ковзає поглядом на двері.

— Залишся, — кажу я.

— Ти можеш іти, — каже Нореллі.

— Стій, — гаркаю я, і він не рухається.

— Ви перевірили будинок? — питає Литтл. Я хитаю головою.

Він киває Нореллі, яка проходить через кухню, зупинившись біля дверей до підвалу. Розглядає драбину, потім переводить погляд на мене.

— Орендар, — кажу я.

Вона йде далі до сходів, не зронивши ні слова.

Я повертаюся до Литтла. Його руки сховані в кишенях; очі зосереджені на моїх. Я вдихаю.

— Стільки… стільки всього трапилось, — кажу я. — Спочатку я отримала… — мої пальці заглиблюються в кишеню халата й дістають звідти телефон, — …це повідомлення. — Халат зі сплеском ляпається на підлогу.

Я відкриваю електронну пошту, збільшую зображення. Литтл бере у мене телефон, тримає його своєю масивною долонею.

Поки він розглядає екран, я здригаюся — тут стало прохолодно, а без халату я одягнена лише у спальну футболку та спортивні штани. Моє волосся, я знаю, ніби клоччя, сплутане зі сну. Трохи ніяково. Так само, як і Ітанові, судячи з того, як він переступає з ноги на ногу. Біля Литтла він виглядає неймовірно делікатним, майже крихким. Хочеться обійняти його.

Детектив Литтл тицяє великим пальцем по екрану.

— Джейн Расселл.

— От тільки там не вона, — кажу я йому. — Гляньте на адресу електронної пошти.

Вгадайхтоанно@джімейл. ком, — обережно вимовляє він.

Я киваю.

— Фото зроблене сьогодні о 02:02. — Він дивиться на мене. — А надіслали його сьогодні о 12:11.

Я знову киваю.

— Ви коли-небудь раніше отримували листи з цієї електронної адреси?

— Ні, але ж ви хіба не можете… відслідкувати її?

Позаду мене озивається Ітан.

— Що там?

— Фотографія… — починаю я, але Литтл перебиває:

— Як хтось міг би пробратися до вашого дому? У вас немає сигналізації?

— Ні. Я завжди вдома. Для чого мені… — я замовкаю. Відповідь лежить у Литтла в руці. — Ні, — повторюю я.

— Що там за фотографія? — питає Ітан.

Цього разу Литтл дивиться на нього, прошпилюючи поглядом.

— Досить запитань, — каже він, і Ітан смикається. — Ти — туди. — Ітан підходить до дивана, сідає біля Панча.

Литтл ступає на кухню, до бічних дверей.

— Отже, хтось міг тут пройти. — Він говорить різко. Відмикає замок, відчиняє й зачиняє двері. Струмінь холодного повітря проноситься кімнатою.

— Хтось таки пройшов тут, — зазначаю я.

— Не вимикаючи сигналізацію, тобто.

— Так.

— У домі щось зникло?

Це мені на думку не спадало.

— Не знаю, — зізнаюся я. — Мої комп’ютер та телефон на місці, але можливо… Я не знаю. Не перевіряла. Я