Читати книгу - "Король болю"

— І які відповідь? — не витримав Христоф, — чорт забирай, Гвідо! Кажи швидше!

— Йоанна сказала, що її сину одиноко і вона хотіла познайомити його з Францискою. Мовляв, удвох їм буде веселіше... Але раптом з’явилися люди в сірому одязі й забрали дівчинку в неї.

Монах знову заплакав. Вода досі скапувала з його голови і домішувалась до його сліз.

— Не картай себе, Гвідо, — поклавши руку на його плече, сказав Христоф, — в тому, що сталося, насправді, моя провина. Це я віддав дівчинку Йоанні...

— Але я мав би стежити за нею, — розпачливо мовив монах.

— Облиш сльози. Треба збиратися в дорогу.

— Але куди?

— Я не знаю точно, Гвідо... Десь убік Гданська. Десь там наша Франциска.

Він рушив убік замкового палацу. На сходах чоловік наштовхнувся на господиню замку й шанобливо їй уклонився.

— Пане Христофе, мені прикро за те, що сталося з дівчинкою, — першою промовила Агата.

— Вашої вини тут немає, дорога пані, — відповів він.

— Ви повернулись один?

— Так, ваша милосте.

— А де інші?

— Боюся, що не всі пережили авантюру, яку самі ж затіяли. Хто вцілів, невдовзі повернеться.

— І ви... їх залишили? — запитала пані Сененська.

— У мене не було шансів урятувати цих добродіїв від їхньої власної жадібності та взаємної ненависті. В якийсь момент ми зчепилися один з одним, як скажені пси... Лиш дякуючи Богу, я нікого не вбив і сам уник смерті. Однак мощу вас запевнити, що стриди більше не надокучатимуть вашим селянам. Казимир дотримав слова.

Агата хвилину помовчала.

— Ви поранені, Христофе, — сказала вона згодом, і чоловік тільки тепер відчув, що тіло його вкрите численними опіками і ранами, з яких сочилася кров.

— Нам з Гвідо треба вирушати...

— Якщо затримаєтесь на добу, це нічого не змінить. Дозвольте моєму лікарю допомогти вам.

Можливо, Христоф і настояв би на своєму, але раптом відчув підступну слабкість. Сил залишилось тільки на те, аби дістатись покоїв і лягти в ліжко.

Після кількох годин важкого сну він розплющив очі й побачив когось, хто сидячи поруч з ним, порався зі шматтям, яким зазвичай перев’язують рани. Очевидно, це був лікар.

— Якщо ви мене лікуєте, то робите це в якийсь диявольський спосіб, — промовив Христоф, відчуваючи, як все його тіло нестерпно болить.

— Справжнє лікування не буває приємним, — відповів той, повертаючи до нього своє обличчя.

Христоф похолов від жаху. Перед ним був той, хто колись показав йому і Софії дорогу в буревій.

— От ми й зустрілися знову, — мовив демон.

— Я відчував, що так станеться, — зізнався Христоф, — завжди відчував.

— Ти знову заблукав, смертний.

— І ти знову покажеш мені дорогу?

— Ні. Я тут для іншого.

— Для чого ж?

Мафас простягнув над ним свою кістляву долоню.

— Заплющ очі, — сказав він, — замість шляху я покажу тобі, що буде.

Христоф підкорився. Мовби уві сні перед ним виник безмежний простір холодного моря, що одну за одною накочувало хвилі на кам’янистий острів. Посеред острова височів велетенський гостроверхий палац.

— Ти знаєш, що це? — почув він голос Мафаса.

— Мабуть, обитель Короля болю.

— Авжеж. Дивись, що відбудеться далі...

Несподівано острів оточила ціла ескадра важких кораблів. За невидимим сигналом з їхніх бортів ударили гармати.

— Як бачиш, твій друг Домінік Гепнер постарався на славу. Палац протримається не довше доби.

— Отже, війну буде закінчено? — перепитав Христоф.

— Ні, — відповів демон.

— Але чому?

— Тому, що Асмодей живе в кожному правителю. А отже світ завжди буде жорстоким.

— Гаразд, але мене цікавить ще дещо.

— Точніше, дехто.

— Саме так, маленька дівчинка. Франциска.

— Вона буде потрібна Асмодею для його ритуалу. Її кров має потрапити в Чашу Братства. Тоді Асмодей зміг би правити вічно в світі смертних.

— Тобто Франциска загине? — перепитав Христоф.

— Ні. Бо її смерть викуплено. В світі смертних править Смерть, і навіть Король болю не може порушити цей канон.

— І хто ж її викупив?

— Ти.

— Я?

— Так. Її батько, король Сігізмунд перед смертю попросив ще один день... Він торгувався зі мною і врешті отримав те, що хотів. В обмін на це я узяв його тілесну муку і життя того, хто вірно йому служив. Твоє життя...

Христоф раптом побачив руїни палацу на острові і брата Гвідо, що посеред них міцно притискає до себе Франциску.

— Я зможу попрощатися з нею? — запитав він.

— Зможеш.

В обличчя Христофу раптом вдарило яскраве світло. Коли воно ослабло, він зміг розгледіти довкола себе широку долину, встелену квітами. Збоку протікала річка, а до берега був прив’язаний човен. Він рушив до нього, відв’язав і ступив усередину. На дні човна лежало довге весло. Христоф узяв його в руки і, відштовхнувшись ним, опинився посеред течії.

За якийсь час річка принесла його в долину, вкриту червоними маками. Чоловік знову ступив на землю і неквапно рушив уперед. Невдовзі він почув щасливий дитячий сміх...

Франциска йшла до нього, тримаючи за руку вродливу чорноволосу жінку.

— Христофе! Христофе! Познайомся з моєю мамою, — весело щебетала Франциска, — правда, вона гарна? Її називають герцогинею... Герцогинею де Шальте. Це дуже поважно.

Чоловік уклонився.

Франциска раптом підбігла до нього, і він став навколішки, щоб дівчинка змогла обійняти його за шию.

— Моя мама каже, що невдовзі я вже не зможу так часто вирушати в свою країну і бачитися з нею. Мені від того дуже сумно.

— Не журись, — спробував підбадьорити її Христоф.

— А ти тут залишишся? — перепитала вона, обіймаючи його ще міцніше.

— Здається, так.

Він погладив її по волоссю, а тоді промовив:

— Я люблю тебе, дівчинко. І це найголовніше, що було в моєму житті. Бо саме любов, а не смерть найважливіша в світі живих.

Епілог

Восени 1577 року, напередодні дня святого Франциска, у Львові було ще сонячно. Прохолода вже відчувалась в повітрі, однак тепло вперто чіплялося за південні стіни будинків і дахи кам’яниць на Ринку.

Передмістя потопало в багряному й золотистому листі. Шелесткому і легкому, наче пір’я. Часом раптовий