Читати книгу - "Жовтий князь"

Весь берег річки поділений між хлопцями з села – вони здобувають корм, знаний з первісних тисячоліть. Андрій працює поруч однолітка Олекси, що має прізвище Крілик; горнуть граблями черепашки.

Олекса спитав:

– Скажи, чому рибина зветься «лин»?

– Скажи сам!

– Тому, що линяє.

В цей час гримнув на них рудий, як з пожежі, і здоровенний Гриць:

– Біжіть відціля! Бо огрію по плечах, зразу будете линами – полиняєте так, що матері не впізнають.

Гриць сильний, але надто немирний; де зауважить, що в інших пожива знайшлася, забирає її собі – поступається тільки перед дужчими. І тепер: має свою ділянку, а проганяє. Взяли хлопці грабельки, торбинки підкинули на плечі і – далі! Куди не ткнуться, вже зайнято.

– От ненаїда! От обжера! – нарікає Андрій.

– Нічого, – потішає Олекса, – то він з голоду; а він непоганий; часом оборонить. Завтра мій батько збирається по рибу, з ним підемо. Ви від якого місяця голодні?

– З осені дуже голодні, а зовсім – від грудня.

– Від грудня? Тепер нема такого місяця.

– Ні, є грудень.

– Нема, вже нема! Тепер місяці нові – вчора нам сусід сказав.

– Як по-новому грудень?

– Зветься: трупень.

– Січень – як?

– Зветься: могилень.

– А ті, що попереду?

– Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень – худень, а листопад – пухлень.

– А після січня?

– Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень, а далі я забув. Так приходь завтра!

– Чого ж ні? – прийду.

Вони розійшлися коло пустельних дворів, коло хаток з винесеними дверима і вирваними вікнами.

Андрій віддав свій добуток мамі, що сказала:

– Не дуже вам з Олексою щастить. Оленко, глянь на черепашки! – свіжий харч…

– Ми б назбирали більше, так Гриць напав.

– Відходьте і не бийтеся!

– Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.

– Гаразд; але це – непевна річ: піймаєте або ні.

Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок і, вливши трохи води, накрила його і посунула в піч.

Оленка дивилася, сидячи на постелі, – худенька, аж прозора, як мармурова, і носик зовсім витончився. Коли мати показувала їй скойки, вона підійшла, торкнула їх і знов сіла.

Тим часом хлопець лагодив вудки.

Мушлі повідкривалися стулками, коли зайшла пара. Тоді мати повибирала їх на миску і присолила. Поживну воду з чавунця налила в чашки – для кожного.

– Ідіть їсти!

Посідали за стіл. Жують мушлі і жують. А мати нагадує:

– Соліть іще, коли не смачно!

Посипали вони сіллю і знов жують міцні мушлі. Оленка скоро склала руки.

– Не смачно? – питає мати.

– Ні, дуже смачно, я наїлась.

Знов сіла на постелі; дивиться непорушно.

Але перед хлопцем зникли всі мушлі і чашка швидко спорожніла.

– Глянь, як Андрійко їсть, – може б, ти ще взяла?

– Ні, мамусю, я вже годі!

Хлопець пригадує: звідки йому смак мушель знайомий? – ну, певно, мов білок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дінеться – нехай би ховраха з нори виливав.

Мати питає, журячись:

– Де це наш тато? І листів довго нема. Він, може, і таких мушель не бачить.

В неї покотилися сльози: одна по одній, аж ніби димучі з гіркоти, від душевного терпіння її.

Одвела їх долонею і почала прибирати з столу.

Хлопець сидів, похиливши голову: і сам дуже жалів батька, і не смів очі підняти перед материним горем; так смутно було, що він принімів.

На світанку другого дня він виглядав своїх супутників – Олексу і старого Крілика – біля річки. Дивився на людей, що, невеликою кількістю виживши, ходили в полі і при берегах. Виснажені, вони в чомусь невідомому всі змінилися, і навіть сам світ став якийсь інший, ніж був. Здавалося, обшир його стратив свою прозорість і взявся огненністю в самому собі, як дивна пожежа серед сірої прохолоди. Не торкає і не палить нікого, але стоїть невидимою грозою. Люди, рідко зоставшися живі, мабуть, перейшли тут, навколо, в незнаний світ і перестали бути, ким були досі. І поводяться по-іншому, мов стратили думку, що досі мали, і почали жити з другою, зовсім невідомою нікому.

Ждав хлопець, здивований, що Крілики, батько і син, набагато спізнюються; аж ось – вони! Батько виснажився, пожовк з лиця, і в нього дихання важко наповняє груди. Але ні Олекса, ні Андрій на це дуже не зважали, нетерпеливі ловити рибу. Взяли ключ у старого і відімкнули замок на ланцюгу, яким човен був прив’язаний до корінястого пенька. З неширокої заводі випливли на простір: там брижі, мов срібні стружки, зрізані від дзеркала, перебігали через глибочину.

Закинуто гачки. Ждано без кінця. Іноді клюне рибина і вмить відійде. Міняли місце, ближче до греблі і далі – до дикого берега; однаково: нічого нема!

Стомилися, відпихаючи човен жердкою і веслом об дно річки. Пристали до берега недалеко від околиці села; ледве торкнули землю, як старий упав – півмертвий лежить у човні, слабо дихає. Хлопці так злякалися, що зразу побігли кликати матір Олекси.

Біля околиці проїжджала підвода, супроводжена дядьками-погребниками, що обдивлялися скрізь і забирали неживих.

Андрій і Олекса бігли вже помалу, бо задихані болісно; худі обидва, як тернові гілки.

– Чого ви біжите, хлопці? – спитався один з дядьків.

– Батько вмирають! – скрикнув Олекса. – Онде, в човні!..

Подалися хлопці. А підводчики підступили до човна і дивляться на старого Крілика: бачать, таки вмирає чоловік; зовсім доходить. Переставиться скоро, потім ради нього знов через село їхати. Поклали його на підводу і вирушили звідти до свіжої ями, недалеко від села, що без трупів стояла. Там перенесли Крілика на дно, хоч він ще дихав. Їдучи від ями, казали всім:

– Оце мертвого Крілика одвезли! Біда.

Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловік; знавши рибальство гаразд, порадами служив і наділяв рибою.

Хлопці прибігли в хату і покликали господиню. От спішить вона до берега, ведучи сина за руку. Андрій же не міг рухатися, – відстав на околиці.

Приходить господиня з сином до човна, а вже її чоловіка немає.

– Де ж тато?

– Коли вони вмирали, тут проходила підвода…

Біля села стрічають знайому жінку, що говорить Крілисі:

– Вашого чоловіка, вже мертвого, одвезли до ями! Може, загорнули, а де – не знаю.

Стоїть удова і думає: «Чи поможеться мертвому, що я піду до нього і постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед смертю. Коли ж тепер підкріпити, він виживе. Піду в правління і на одчай скажу: дайте кілограм борошна – на похорони! Не відстану, поки