Читати книгу - "Жовтий князь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Куди ж ти поїдеш? – питає Домборський.
– Не знаю; земляк радить у Білорусь.
– Добре радить: їдь! Я тут продержусь, бо маю документи – я не з села. А в Білорусі, кажуть, обходяться без голоду.
Катранник знов – на потяг, повний безсонного гамору. Приїхавши до станції при горбуватому надрічному місті, знов похилив, за звичкою, на роздобуток. Люди товпляться, спішать в одну сторону, – він теж туди; чує розмову: продають по два кіло комерційного хліба в одні руки. Черга створилася величезна і там він прождав кілька годин: не вистояв! – за чотири чоловіка перед ним хліб скінчився.
Від безсоння і стоянини кволий, побрів Мирон Данилович на базар; натрапив на тюльку. Але вже слабість розбивала його – від шлункового болю, що, здається, спустошував істоту, як, буває, велика комашня підточує коріння дерева. Знеможений, тягся він з тією тюлькою в газеті. Базарна босячня ув’язалась, бо звикла бачити, що чоловік з такою хиткою ходою і худістю скоро падав під паркан. Тоді миттю, мов тічка шакалів, накидалась обчищувати кишені і торбу. Так і крутиться демонською зграєю вся босота вслід, і все дужче нахабніє і дужче, от-от зачепить і пограбує, ще йдучого.
Подивився на них Катранник і зауважив одного, якого інші слухались. Підійшов до нього і сказав:
– Знаєш, що: коли ти не зовсім звір, а є в тобі крапля людська на серці, ось, давай закурим і я хочу щось попросити.
– Давай! – згодився босяк.
Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з «м’якого» тютюну і дрібно нарізане. Босяк закурив – був задоволений, пускаючи дим через одну ніздрю.
– Скажи своїм, – просить селянин, – нехай відстануть від мене! Я хочу додому: ще раз глянути на дітей; може, десь заїду підробити копійку, це все мені в житті зосталось. Тоді вмирати.
Босяк одвернувсь і крикнув на своїх, щоб відстали.
– Хай топає!..
Коли покинули його, селянин попрямував до вокзалу; тільки один з вуркаганів ушніпився слідом і не відстає.
«…Оцей і діжде, поки впаду: загарбає останні гроші і хлібець; якби впасти без нього, можна ще одійти, і моє при мені… І як цього бузувіра здихатись?!»
Був ніж, косий лезом і довгуватий, із саморобною колодочкою, – різати хліб.
Зняв з плеча торбу Мирон Данилович і, схилившися, розв’язує. А грабіжник так і горить очима; простягає руку наперед: гарбати…
Як вхопив тоді селянин ніж, як замірився на босяка, як закричав, – той, переляканий з несподіванки, втік.
На вокзалі немає місця вільного, в приміщенні, де люди ждуть; там притулився Катранник до стіни, як завжди. Але жінка, що сиділа поблизу на лаві, під великим вікном, і мала дитину поруч, взяла її на руки і, посунувшися, сказала селянинові:
– Сідайте тут!
Він подякував і сів. Продовжилося безконечне дожидання.
В залі – гамір, пил, хаос несотворенний. Накурено так, що дим сльози видавлює і їсть очі навіть звичному курцеві.
Чемна сусідка завела розмову; згодом, коли Мирон Данилович розговорився, то сказала, що вертається додому – на Кубань. А була в Сибіру.
– Разом з батьками забрали і виселили в Архангельськ, – оповідає жінка. – Було багато таких, як ми, і здебільшого вони повмирали: і діти, і батьки. А я втекла! – втекла і сама-самісінька добралася на нашу Кубань; там колись гарно було. Родичі прийняли мене, і я в них жила довгенько; вже і підросла. Та прийшов наказ – ловити всіх дітей, хто з висланих родин, і мене впіймали і погнали в Сибір. Пішки погнали по снігу, в морози страшні. Вже пройшли ми трактом вісімсот кілометрів, пішки весь час. Лагпункти стояли на дорозі. Начальник вибирав собі декотрих гарніших дівчат і ґвалтував, після того передавав своїм помічникам, а ті вже канцеляристам на лагпунктах; після канцеляристів – вуркагани. Поки пройшли вісімсот кілометрів, то жінки ставали проститутками.
А я не піддавалася.
Начальник лагпункта загнав мене в холодний льох, коли було сорок градусів морозу, і облив крижаною водою. Я вся обмерзла, як льодовий стовп, а таки не здалася. Дуже хворіла. На одному далекому лагпункті, більшому, ніж сусідні, мене разом з трьома іншими дівчатами взяли на роботу. Побачила я, що виходу ніякого немає, таки погублять мене москвичі і зроблять проституткою, зараженою і пропащою, і стала я дружити з завхозом. Він був єврей.
Врятував мене від гіршого, добрий до мене був; годував і одягав, обороняв завжди. Прижила я дитину з ним. Так перебула, поки звільнилася. В житті вибрала меншу біду. Переждала з дитиною біля річки – до початку навігації, коли можна вертатися додому.
Під час того оповідання нестерпний смуток і жаль пройняв селянина: «Скрізь горе! Скрізь наруга, пекельна наруга над душею».
Вдарив дзвінок.
– Оце мій потяг! – сказала жінка. Він взяв її мішок і поніс до вагона.
Зоставшися один, думав свою думу без кінця: «Виходить: таки справді панують найчортячіші вороги неба і вірних; розруйновують життя і серця – аби обернути люд в заражений скот, і тягти з нього кров безперешкодно… Це – правда! Це – правда про татарщину москвинів».
Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в двері і, як звик до верхньої лави, то там і ліг; ліг і знову думу свою поткав гіркими нитками.
А подорожні входять і входять; один, особливо сердитий, лається на всіх. Катранникові ж дивно стало: «І чого він кип’ятиться? Все одно йому вже ліпше не буде, бо вкрай випасений і ситий, одіж добра; а кругом злидні; ходив би тихо – ні!..»
Випасений лаявся, крикливо і вчіпливо:
– Напхалися в вагон, ніде пройти! Ледарі кляті, робити не хочуть і катаються потягом, – через їх жити не можна; не хочуть робити, нехай умирають!
Дядько стояв біля мішка, поставленого долі, і довго слухав лайку, та не стерпів:
– Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землі не вилазили, хліб роблячи. Я жили свої напинав, як сірий віл, і залізні мозолі нажив, – тепер забрано хліб.
– Ледар, не хочеш робити! – репетує товстун, схожий на старочасного крамаря.
Другий дядько, весь обношений, і жердкувато довгий і прехудющий, що лежав на середній лаві, схопившись, крикнув:
– А-а, личино! Я тобі покажу, як клепати!
Пишний товстунець підхопив свої великі валізи, обшиті блідно-жовтою шкірою, з блискучими мідяними обковами, і понісся в сусідній вагон.
Катранник дивується: «Чого йому треба? Розтовстів на людській нужді, а самих нещасних поганить, – от чорна душа! Злий».
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий князь», після закриття браузера.