Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

– Вірусю, рідна моя… Як же я буду без тебе? Чотири роки ми були разом, і ось перше розлучення. Та ще невідомо, як воно й коли закінчиться. На нашу перемогу щось мало надій…

Віра обхопила чоловіка руками за шию і, метляючи в повітрі ногами, припала губами до його губ. Але поцілунок вийшов квапливий і короткий, адже в ту мить, як вона дотяглася губами до його губ, сіпнувся ешелон, Віра, вислизнувши з чоловікових рук, ледь не впала на перон, а поїзд у цей час рушив – під жіночі плачі-голосіння, крики проводжаючих…

Десь оркестр гучно виконував якусь ура-патріотичну музику.

Віра кинулась було бігти за вагоном, що відпливав од неї все швидше й швидше, але на пероні було так людно від проводжаючих, що вона не могла зробити й кроку. Тільки підстрибувала на місці (чомусь навколо неї зібралися самі лише високі), а, підстрибуючи, махала чоловіку. Робила те в одному черевику, другий десь злетів, коли вона підстрибувала до вікна вагона, однією рукою махала, а другою розмазувала по щоках сльози, що раптом так рясно потекли. Та й невидимий оркестр у цей час заграв щось жалібне, а потім ушкварив «Канареечку», що «жалобно поет…»

Підстрибуючи й на мить з’являючись над головами проводжаючих, Віра ще бачила чоловіка – висунувшись з вікна, він махав руками і щось кричав. Але що саме, хіба вчуєш у ґвалті, як усі одночасно кричали: і ті, хто проводжав, і ті хто від’їжджав…

Встигла загледіти, як на погоні чоловіка спалахнув сонячний зайчик і згас, а потім вагон зник за поворотом, а мимо неї зі скрипом проїжджали вже інші вагони, з яких теж висовувалися люди у військовому, махали і щось кричали… А їм махали й кричали з перону, і в тому ґвалті годі було хоч щось розібрати і збагнути…

Віра рушила через привокзальну бокову хвіртку до площі і спершу не могла збагнути, чому їй тяжко йти і чому вона шкутильгає, як наче у неї раптом одна нога стала коротшою… І тільки потім побачила, що йде в одному черевику, модельному, на високому каблуці…

Далі так іти було незручно, жінка зняла єдиний черевик і пішла босою, а черевик для чогось несла в руці. А тоді, певно збагнувши, що один черевик їй уже непотрібний, кинула його до урни для сміття…

Привокзальна площа була геть засмічена і запльована, всипана недопалками, але вона, ступаючи по сміттю босими ногами, того не помічала. Сльози котилися по щоках, очі щеміли від солонуватої рідини, і вона, шморгаючи носом, рукавом намагалася утертися…

А привокзальна площа так само була забита солдатами в новенькому обмундируванні, з довгими трилінійками з чималими багнетами в руках. На вокзал пригнали новий полк на новий ешелон, що вже формувався.

Серед солдат було багато сестер-жалібниць з червоними хрестами на хустинках. І так само – здається, з раннього ранку, без перерви, – виступали штатні оратори. Підтримували воякам бойовий і патріотичний дух…

Один з ораторів, зриваючи голос, саме закликав славних росів (використовуючи для підсилання ефекту мову Ломоносова і Державіна) нарешті показати ворогам «святой Руси кузькину мать!..»

Віра аж спіткнулась, коли почула таке – показати комусь «кузькину мать».

А тим часом вся площа в єдиному пориві, єдиним гулом схвалювала той заклик оратора-патріота. І всім було зрозуміло, що має на увазі оратор, закликаючи «славних росів» показати ворогам «святой Руси кузькину мать»… Віра знизала плечима, як ніби побачила щось відразливе (так вона робила, коли бачила жаб, вужів чи інших яких плазунів), прискорила крок, а позад неї натовп ревів, погрожуючи ворогам нарешті показати «кузькину мать»…

Це була трудна для неруського вуха ідіома.

Через багато десятиліть, вже після Другої світової війни, один із лідерів тодішнього СРСР, колоритний лисий товстун-коротун (його називали ще «хитрим мужичком»), виступаючи з трибуни ООН, погрожував капіталістам обіцянками наздогнати їх і перегнати (модні на той час у СРСР ідеологічні обіцянки та заклики), а заодно й показати – для більшого ефекту й епатажу, – тим же капіталістам ту саму «кузькину мать»… Ясно, що присутні на сесії ООН представники інших держав так і не змогли збагнути – яку (чию?) матір радянський лідер збирається їм показати? Як і не ясно було, для чого їм треба показувати чиюсь матір? Вона що – незвичайна матір у роду людському?

Клопіт матимуть і перекладачі. Не знаючи, як перекласти на іншу мову руську ідіому про «кузькину мать». Один з них напише: а далі лідер СРСР пообіцяв – незрозуміло, правда, для чого і яка у тому була потреба, – показати присутнім матір якогось Кузьми…[4]

Повернувшись додому босою, Віра вразила свою родину, котра прямо отетеріла, побачивши її без взуття та ще із закудланою зачіскою. А вона була така стомлена, що не могла мовити й слова, лише впала в крісло. Руки опустилися їй на коліна, голова – на груди, і вона застигла так, певно, в ту мить сліпа і глуха до всього світу. Її родина стояла біля неї переполошена і мовчала: мати, бабуся, сестри Соня та Надя, дочки Женя і Нонна. Позад них виднілася Глашка – теж злякана й притихла.

Нікого не помічаючи, Віра сиділа, заплющивши очі, і плечі її дрібно здригалися – мабуть, у душі вона плакала. Німим плачем.

У всьому будинку стояла така глуха тиша, що чути було, як десь на вікні билася муха…

А Віра думала ще й про те, що тепер, із від’їздом чоловіка на фронт, вона має стати для свого сімейства годувальницею… Легко сказати, а як вона стане, коли у неї ні фаху, ні роботи, ні досвіду, ні бодай якогось знайомства – чотири роки свого заміжжя вона провела за надійною чоловіковою спиною, а тепер… А тепер сімейство має бути за її спиною… А яка у неї спина? І здавалось їй у відчаї, що надії на краще немає ніякої…

– Що таке… удова? – питала невідомо кого, а радше себе. – Жінка, яка втратила чоловіка… Я не хочу стати удовою… Мені тільки-но двадцять один виповнився – яка удова? Поверніть мені Володю, – благала теж невідь-кого і теж невідь-кому виливала душу. – Навіщо нам якісь Дарданелли, що їх Володя має завойовувати?…

Плакала, не відчуваючи, що плаче. Шморгала носиком і все повторювала, повторювала, повторювала, як затята:

– Не хочу…