Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Але хто їй міг Володю повернути, прапорщика вже діючої на Заході російської армії?

З Інтернет-видання:

«Володимира Холодного мобілізували на фронт. Коли він пішов, у житті Віри утворилася порожнеча. Тривога за чоловіка і турбота про дітей не могли її заповнити. Звичайна жінка, можливо стала би шукати любовних зв’язків, але Віра пішла до майстерні «Тімен і Рейнгардт», де в той час знімалася «Русская золотая серия»…

Коли йшла, у вухах, у душі, у всьому її стурбованому і наче відчаєм прибитому єстві все бриніла солдатська пісня, що її заспівав увесь вокзал, як ешелон вирушав на війну:

Соловей, соловей, пташечка.

Канареечка жалобно поет.

Раз! Два! Горе – не беда!

Канаре-ечка жалобно поет…

Це була найзнаменитіша тоді солдатська пісня, пісня подвигів, віри у перемогу і водночас пісня жалю й занепаду та зневіри (власне, віри на пресловуте руське «авось»), пісня з урахуванням стройового кроку піхоти, так званого «руського кроку» – 100 кроків на хвилину.

Раз! Два! Горе – не беда!

Канаре-ечка жалобно поет…

Йшла, наче утікала від чогось лихого, що гналося за нею, йшла – бігла – до якоїсь заповітної (так їй тоді здавалося) мети, де її – і вона у це свято вірила, – чекали порятунок і надія. Утікала від лихого, бігла до свого порятунку, а у вухах, у серці, у душі, у всьому єстві її все лунало й лунало:

Канаре-ечка…

Канаре-ечка…

Канаре-ечка…

КАНАРЕ-ЕЧКА ЖАЛОБНО ПОЕТ…

Алюзія – від лат. allusio – жарт, натяк…

«Віра Холодна знімалася в кіно всього чотири роки – але її досі називають першою радянською кінозіркою і культовою фігурою Срібного віку. Її вважали удачливою актрисою – проте фільм про неї, знятий ще за життя примадонни, називається «Тернистый путь славы». Вона була ніжною матір’ю і вірною дружиною, але в історії вітчизняного кіно відома, як «Раба любви».

А чи була вона нею, чи все це метафора? Або все це – легенда?

Всі в один голос запевняють: такого в російській кінематографії ще не було! Багато місяців поспіль при величезних зібраннях глядачів і касових зборах йшов на екранах фільм Євгенія Бауера «Песнь торжествующей любви», у якому головну роль виконала нікому до того не відома актриса на ім’я Віра Холодна.

Вона відразу ж стала найпопулярнішою актрисою Росії.

Чому вона прийшла в кіно? Відповідь: тому, «що вже тоді екран вабив до себе молодь всіх класів і станів». І прохання Віри Холодної дати їй роль було звичайним проханням молоді тих років. А ось чи випадковим воно виявилося самої Віри Холодної? Вона що – прийшла в кіно, аби реалізувати на екрані свою вродливу зовнішність? Але для майбутнього успіху цього було мало, адже в кіно натовпами тоді приходили молоді красуні, а слава дісталася лише їй, Вірі Холодній.

Як свідчили сучасники, мати Віри Катерина Сергіївна раділа за дочку та її успіхи. Це з одного боку, а з другого… Обивателі перешіптувалися (і це тяжко ранило і матір Віри, і її бабусю Катерину Володимирівну): «Де це бачено, де це чувано: заміжня дама, мати сімейства і раптом – подалася в актриси? Жах, жах! І подалася не у звичайний театр – коли б у звичайний, ще б якось можна було змиритися, – а в «театр тіней» (так тоді називали кінематограф). А що скажуть у суспільстві? А Віра з порядної і шанованої в Москві родини, і їй негоже йти у якийсь там «театр тіней», вона ж не повія, не вулична дівка…» Але те вище суспільство Москви, осуду якого боялися рідні, вже марило Вірою Холодною. Для них вона стала еталоном чогось незвичайного, примадонною – в італійців перша дама, прима.

І скаже один відомий критик: «Для мене є якась непояснювана привабливість у німому кіно. В моїй свідомості воно асоціюється з епохою романтизму, дирижаблів, декадансу.

Мені здається дуже цікавим момент зародження якого-небудь мистецтва. В цьому є свіжість і новизна. Можливо, стрічки німого кіно були технологічно недосконалі, але в перших фільмах не може бути штампів і стереотипів, адже вони з’являться лише в тих, хто йде слідом.

На відміну від звукового кіно, у «Великому німому» завдання перед акторами було дещо інше: передати емоції без використання слів. У цьому німе кіно було почасти схоже з балетом. Не дивно, що багато зірок німого кіно захоплювалися балетом – серед них і Віра Холодна. Мені здається, що танок хорошої балерини здійснює на освіченого глядача не менше, а часто й більше враження, аніж деякі акторські монологи. Зірки німого кіно могли віртуозно передати пристрасть, відчай і радість та печаль без допомоги слів.

Віра Холодна, Мері Пікфорд, Грета Гарбо… Для мене ці імена загадкові й принадні…»

У книжці «100 великих акторів» вони йдуть поруч: Холодна, Пікфорд і Гарбо.

Мері Пікфорд – знаменита американська кіноактриса (1893–1979), прославилась у себе на батьківщині, як «королева кіно». Їй були властиві такі риси, як темперамент, гумор і незалежність. Вона завжди багато працювала над сценарієм і його екранним втіленням, шукала нові штрихи, завжди імпровізувала на зйомках – гарно граючи, просто блискуче, незмінно шукала ще краще втілення на екрані своєї ролі.

«Я завжди грала одну роль – я, Мері Пікфорд», – часто повторювала актриса, підкреслюючи, що вона завжди грає саму себе, і кожного разу знаходила щось нове – сама у собі – і цим вражала глядачів.

Один із відомих американських кінокритиків писав про Пікфорд: «Її зачарування, доброта і м’якість, її золоті кучері надавали ореолу її низькому суспільному становищу: «вікторіанські» ідеали жіночої краси були в її дивній невинності, по-дитячому виразному ротику і зворушливих очах. Туалети, спокуса і незалежність ще не були тоді необхідною приналежністю образу, що створювався кінозіркою».

Про неї говорили, що вона і Чарлі Чаплін – два генії, які подарували світові кіно. Мері стала національним символом, міфом і легендою не лише Америки. Мала всесвітню славу. Коли восени 1923 року Мері з чоловіком прибула до Англії, у всіх школах – на вимогу учнів, – у ті дні відмінили заняття, в країні були також відмінені всі спортивні змагання, а в порту знамениту актрису зустрічали десятки тисяч її шанувальників.

Коли Мері відвідає СРСР, її теж зустрічатимуть тисячні натовпи.

27 травня 1927 року на прем’єрі фільму «Цар царів» відбитки ступнів Пікфорд прикрасили мокрий бетон у дворику перед входом. Ця подія широко висвітлювалася пресою, прецедент був зафіксований, народження звичаю відбулося.

Опублікувала автобіографію «Сонячне світло і тінь» (1955).