Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не виїжджай ніде до мого повернення.
«А куди б я мала поїхати? – подумала вона. – До Брешії?»
– Чекаю на тебе, – відповіла вона.
Опівдні Ліліан ішла вулицею Сени. Вулиця була така, як завжди. Ліліан шукала якоїсь згадки на газетних шпальтах. Не знайшла нічого. Те, що померла людина, було річчю надто дріб’язковою, щоб заслужити на згадку в газеті.
19
– Я купив цей дім за багато років до війни, – сказав Клерфе. – Тоді можна було купити за безцінь пів-Рив’єри. Я ніколи тут не мешкав, а сюди завіз лише кілька речей. Як бачиш, він збудований у найгидкішому стилі, але ці ліпні орнаменти можна повідбивати, а дім модернізувати й облаштувати.
– Навіщо? Ти справді хочеш тут мешкати?
– Чом би й ні?
Ліліан виглянула з зануреного в півтемряву покою на темніючий сад із гравієвими алеями. З цього місця не видно було моря.
– Але ж, Клерфе! – сказала вона з посмішкою. – Ти можеш поселитися тут, коли матимеш шістдесят п’ять років! Не раніше. Після трудового життя в Тулузі. Тоді, якщо захочеш, зможеш тут провадити зразкове життя французького рантьє з недільним обідом у «Готель де Паріс» і екскурсією до казино.
– Сад великий, а дім можна розбудувати, – незворушно відказав Клерфе. – Я маю на це гроші. Сподіваюсь, що після перегонів у Монако ще щось до того докладу. Чому ти вважаєш, що тут так страшно мешкати? А де б ти хотіла мешкати?
– Я не знаю, Клерфе.
– Такі речі треба знати! Принаймні приблизно.
– Я ні, – відповіла Ліліан, впадаючи в легку паніку. – Ніде. Хотіти десь мешкати означає завжди хотіти десь померти.
– Узимку тутешній клімат у сто разів кращий, ніж у Парижі.
– Узимку! – повторила Ліліан, ніби говорила «Сиріус», або «Стікс», або «вічність».
– Зима мине швидко. Якщо ми хочемо встигнути, треба незабаром почати перебудову.
Ліліан роззирнулася по похмурому приміщенню. Вони не вперше розмовляли на цю тему. «Я не хочу бути тут ув’язнена», – подумала вона.
– Хіба ти не мусиш взимку працювати в Тулузі?
– Одне другому не заважає. Я хочу, щоб узимку ти жила в найкращому для тебе кліматі.
«Яке мені діло до клімату?» – подумала Ліліан і сказала з відчаєм:
– Найкращий клімат там, де санаторій.
Клерфе подивився на неї.
– Тобі треба повернутися до санаторію? – Ліліан мовчала. – Ти б хотіла туди повернутися?
– Що мені на це відповісти? Хіба я не тут?
– Ти радилася з лікарем? Ти взагалі зверталася хоч раз тут до лікаря?
– Мені нема чого радитися з лікарем.
Він недовірливо глянув на неї.
– Ми разом пошукаємо якогось лікаря. Я підшукаю найкращого лікаря у Франції, і ми з ним порадимося.
Ліліан не відповіла. Цього ще бракувало. Клерфе вже раніше питав її кілька разів, чи ходить вона до лікаря, але ніколи не домагався від неї, щоб розповідала щось більше, крім запевнення, що вона це робить. Цього разу було інакше. Це збіглося з домом, майбутнім, коханням, піклуванням, зі всіма цими прекрасними назвами, які вже для неї не існували, лише утруднювали смерть. Наступний крок буде, мабуть, той, що він спробує її помістити в якійсь лікарні.
Перед вікном раптом дуже пронизливо заспівала якась пташка.
– Ходімо звідси, – несподівано сказав Клерфе. – Коли запалюєш цей різнобарвний канделябр, світло здається страшенно сумовитим. Але тут усе можна переробити.
Вечір спирався на мури, прикрашені ліпними орнаментами. Ліліан глибоко зітхнула. Почувалася так, мовби після вдалої втечі.
– Правда така, – сказав Клерфе, – що ти не хочеш зі мною жити, Ліліан! Я знаю про це.
– Але ж я живу з тобою, – відказала вона безпорадним тоном.
– Ти живеш зі мною, як хтось, кого завтра вже не буде. Як хтось, хто безперервно від’їжджає.
– Ти не хотів, щоб так було?
– Можливо, але тепер уже я не хочу. А чи ти коли-небудь хотіла жити зі мною інакше?
– Ні, – відповіла вона тихо. – Але також ні з ким іншим, Клерфе.
– Чому?
Вона покірливо мовчала. Навіщо ці ідіотичні питання?
– Ми вже неодноразово розмовляли про це. Навіщо до цього повертатися? – врешті сказала.
– Будь-які стосунки можуть змінитися. Невже кохання може бути гідним презирства?
Ліліан похитала головою. Клерфе поглянув на неї.
– Нічого в житті я ніколи не прагнув так сильно, Ліліан. Тепер прагну лише цього. Я прагну тебе.
– Але ж ти мене маєш!
– Не зовсім. Не так.
«Він хоче прив’язати мене й ув’язнити, – подумала вона, – він цим пишається і називає це подружжям, піклуванням і коханням і, може, зрештою, має рацію. Однак чому не розуміє, що саме те, чим він пишається, мене від нього відштовхує». Ліліан із ненавистю поглянула на віллу з гравієвими алеями. Хіба вона для того втекла з гір, щоб закінчити тут? Тут або в Тулузі, або в Брешії? Куди поділася пригода? Куди подівся Клерфе? Що його змінило? Чому вони не сміялися з цього? Що ще їм залишилося?
– Ми могли б принаймні спробувати, – мовив Клерфе. – Якщо не вдасться, продамо дім.
«Я не маю вже часу, щоб щось пробувати, – подумала Ліліан. – І не маю вже часу на експерименти з домашнім щастям. Це для мене надто сумне. Я мушу відійти! Я не маю навіть часу на такі розмови. Усе це я знала в набагато кращому виданні, в горах у санаторії, в Боріса, звідки я втекла».
Раптом Ліліан заспокоїлася. Вона ще не знала, що встругне, але те, що може втекти, зробило все менш нестерпним. Вона не боялася нещастя, надто довго жила з ним і завдяки ньому – не боялася також щастя, як безліч інших людей, яким здавалося, що його шукають, – боялися в’язниці пересічності.
Увечері біля моря був показ штучних вогнів. Ніч була світлою, а небо дуже далеким, але на обрії море зливалося з небом і тому здавалося, що вогні націлені в нескінченність і падають кудись за межі земної кулі, у простір, що перестав бути простором, бо в нього немає меж. Ліліан згадала, що востаннє бачила феєрверк у «Гірській хатині». Це було ввечері напередодні від’їзду. А тепер хіба не чекав її знову від’їзд? «Вочевидь, усі рішення, які я приймаю в житті, проходять під знаком феєрверків, – з гіркотою думала вона. – А може, усе, що зі мною трапляється, схоже на цей феєрверк, який швидко гасне, перетворюючись на попіл і пил?» Вона роззирнулася. «Аби лише не зараз, – подумала вона з тривогою, – аби лише не зараз. Невже наприкінці не станеться ще одного спалаху, такого яскравого, що не шкода буде віддати всю себе?»
– Ми ще не грали, – сказав Клерфе. – Ти робила це вже коли-небудь? Я маю на увазі казино.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.