Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Дивний хлопче, як багато каже мені очевидність, тобто ти сам! І, мабуть, не все слід було мені виливати у твої чіпкі вуха!

Гаразд! Тут ми розлучаємося! Та я дуже хотів би знову зустрітися з тобою. Он угорі йде дорога до моєї печери,— сьогодні ввечері будеш моїм бажаним гостем!

До того ж мені дуже хотілося б погоїти твоє тіло, на яке наступив Заратустра,— я поміркую над цим. А тепер мене кличе від тебе крик про порятунок.

Так казав Заратустра.

ШТУКАР

1

Завернувши за скелю, Заратустра недалеко від себе на рівній дорозі побачив людину, що, мов біснувата, билася в корчах і врешті впала долічерева на землю.

— Стривай! — промовив Заратустра до свого серця.— Мабуть, це і є вища людина, це вона так розпачливо волала про порятунок. Подивлюся, чи не можна їй чимось зарадити.

Коли ж він підбіг до того місця, де на землі лежала людина, то побачив старого, що тремтів усім тілом і сторожко дивився на нього; хоч як намагався Заратустра підвести його й знову поставити на ноги, все намарно. Навіть здавалося, ніби нещасний нікого не бачить біля себе: він усе жалісливо озирався, немов його покинув і прирік на самотність цілий світ. Відтак, уволю натремтівшись, наздригавшись і накорчившись, він став гірко нарікати:

— Хто відігріє, хто мене ще любить?

Подайте теплі руки!

Зігрійте жаром серце!

Лежу й здригаюся від жаху,

Як перед смертю, вже холонуть ноги,

І невідомість люто мене трусить.

Дрижу увесь від крижанистих стріл,

За мною ти женешся, думко!

О несказанний! схований! жаский!

Захмарний ловчий!

Мов блискавиця із твоїх очей,

Із мороку насмішкуватий погляд

Мене ударив, і лежу я долі,

І корчуся, звиваюся, караюсь

Отими муками, що ти послав мені. Поранив

Мене ти, лютий ловчий.

О Боже невідомий!

Порань же глибше!

Уціль і ще раз!

Пробий, розбий це серце!

Але навіщо ти катуєш

Затупленими стрілами мене?

Навіщо муками людини

Втішаєшся й злорадно позираєш

На блискавку подібним Божим оком?

Тобі не смерті треба —

Мук, торту рів?

Мене — за віщо мучиш,

Злорадний, невідомий Боже?

Ого! Ти підбираєшся?

Скажи, що хочеш

Ти опівнічної пори від мене?

Ти притискаєш, ти гнітиш —

Ого! Вже надто близько!

Геть! Пріч!

Ти чуєш віддих мій.

Вслухаєшся у серце,

Ти заздриш!

А чому ти заздриш?

Геть! І куди ти хочеш

Прокрастися?

У серце?

В мої найпотаємніші думки?

О, безсоромний! Злодій!

Що хочеш викрасти?

Що хочеш підслухати?

Що хочеш вирвати тортурами,

Катюго?

Божественний мій кате?

Чи слід мені, мов псові,

Скрутитись біля ніг твоїх,

Улесливо і віддано признатись

Тобі — в любові?

Намарне! Заганяй у серце

Жорстоке жало! Ні,

Не пес я — дичина для тебе,

Жорстокий ловче!

Твій гордий бранець я,

Розбійнику захмарний!

Скажи, нарешті,

Що хочеш ти, грабіжнику, від мене?

О громовержцю! О, явись, скажи

Що хочеш, невідомий Боже!

Як? Відкупитись?

Що тобі мій викуп?

Заправ багато,— каже моя гордість!

Без зайвих слів,— підказує вона!

Ого! Мене!

Мене тобі потрібно? Так?

Мене до решти?

Ох!

Навіщо ж, дурню, мучиш,

Розтоптуєш мою гординю?

Вділи любові! Хто ж мене зігріє?

Хто любить ще мене,— подай гарячу руку,

Зігрій стражденне серце,

Мені, щонайсамотнішому в світі,

Дай криги, семикратно криги

Заради ворогів,

За ними научи тужити.

Піддайсь мені,

Жорстокий вороже,

Мені — і сам.

Утік!

Утік від мене,

Моя остання і єдина втіха.

Мій лютий ворог,

Мій незнаний,

Мій кат божественний!

Ні! Повернися

Із муками й тортурами своїми!

До жалюгідного самітника, до мене,

О, повернися!

Ось ручаями проливаю сльози

Я за тобою!

А мій останній спалах серця

Тобі єдиному!

О, повернися,

Мій незнаний Боже! Муко!

Моє останнє — щастя!..

2

Тут Заратустра вже не міг більше стриматись, замахнувся ціпком і щосили вперіщив голосільника.

— Припини,— кричав він зі злобним сміхом,—припини, лицедію, фальшувальнику! брехуне послідущий! Я впізнав тебе!

Я нагрію твої ноги, нещасний штукарю, я добре вмію гріти таких, як ти!

Спинися,— попросив старий і підхопився з землі,— не бий мене більше, Заратустро! Я тільки прикидався!

Така моя вдача, тебе самого хотів я випробувати, влаштовуючи тобі цей іспит! І, воістину, ти розгадав мене!

Але й сам ти таки добре дався мені взнаки! Ти суворий, о мудрий Заратустро! Суворо лупиш своїми «істинами», а цю істину ти видобув з мене — палицею!

Не підлащуйся,— відповів Заратустра, й далі, збуджений, похмурий і гострий,— ти лицедій до самої кості! Ти брехливий, і про яку ще істину ти можеш торочити?

Ти — павич над павичами, ти — море пихи; і кого ти, нещасний штукарю, вдавав переді мною, кому я маю вірити, коли ти, прибравши чужої подоби, так жалівся?

— Покутникові духу,— сказав старий,— я видавав себе за покутника духу,— ти сам колись вигадав це слово;

поетові і штукареві, що нарешті обернув свій дух проти себе самого, наверненому, що замерзає через мізерні знання і нечисте сумління.

А признайся: тобі, Заратустро, довелося довго мізкувати, поки ти відгадав мою вдачу й облуду! Коли ти тримав мою голову двома руками, то вірив у моє горе,—

адже я чув, як ти бідкався: «Ох, його мало любили, ох, його мало любили!» Моя злість потішалася, що я так надурив тебе.

— Ти, мабуть, дурив і хитріших за мене,— суворо сказав Заратустра.— Я не дуже стережуся ошуканців, я повинен жити без остороги: цього вимагає моя доля.

А ось ти — повинен дурити, тут я тебе вже знаю! Ти завжди повинен бути дво-, три-, чотири- і п'ятизначним! Навіть те, в чому ти признавався, видавалося мені досить далеким і від істини, і від облуди!

Лихий фальшувальнику, хіба міг би ти чинити інакше! Навіть роздягаючись перед лікарем, ти б підрум'янив свою хворобу.

Так само ти підрум'янював переді мною свою брехню, коли казав: «Я тільки прикидався!» Але