Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Ніхто ще не виголошував таких войовничих слів: «Що добре? Добре бути хоробрими. Добра війна будь-яке діло освячує».

О Заратустро, на такі слова в наших жилах заграла предківська кров: адже це ніби весна озвалася до старих винних бочок.

Коли мечі металися серед мечів, мов закривавлені змії, тоді нашим предкам смакувало життя; сонце миру здавалося їм в'ялим і млявим, а тривалий мир вганяв у сором.

Як наші предки зітхали, коли бачили на стіні відчищені до блиску і припалі порохами мечі! Як і ті мечі, вони також прагнули війни. Адже меч прагне напитися крові й іскриться від прагнення.

Поки королі так завзято правили і розводились про своїх предків, Заратустру аж під'юджувало поглузувати з їхнього завзяття, бо королі, котрих він бачив перед собою, були дуже сумирні на вигляд, із старосвітськими витонченими обличчями. Та він переборов себе.

— Гаразд! — сказав він.— Ось перед вами дорога до Заратустриної печери. Нехай цей день закінчиться довгим вечором! А тепер мене кличе від вас крик про порятунок.

Велика честь для моєї печери, коли в ній сидітимуть і чекатимуть королі; та, звісно, чекати вам доведеться довго.

Ну що ж! Нічого не вдієш! Де нині навчишся краще чекати, як не при дворах? І вся королівська чеснота, яка ще збереглася, хіба не називається сьогодні вмінням чекати?

Так казав Заратустра.

П'ЯВКА

І Заратустра в задумі подався далі, сходячи нижче, минаючи ліси, обминаючи болота; і, як стається з кожним, хто снує важкі думки, він незумисне наступив на людину. І леле, йому в обличчя воднораз сипонуло зойком болю, двома прокльонами і двадцятьма лайками,— отож він з переляку замахнувся ціпком і ще й уперіщив того, на кого наступив. Та вмить схаменувся, і серце його сміялося з глупоти, котру він перед хвилею вчинив.

— Вибач,— звернувся він до скривдженого, котрий з люттю підвівся й сів.— Вибач і передусім вислухай одну оповідку.

Як мандрівник, що снить про далекі світи, на пустельній вулиці незумисне спотикається об собаку, що спить на осонні,—

як вони обидва, на смерть перелякані, схоплюються і накидаються одне на одного,— так сталося і з нами.

Та все ж! Та все ж — як мало бракувало, щоб вони, і пес, і самітник, пригорнулись одне до одного. Вони ж обидва — самотні!

— Хоч би ким ти був,— ще з люттю озвалася людина, на котру наступив Заратустра,— ти надто боляче наступив на мене навіть своєю оповідкою, не те що ногою!

Приглянься-но, хіба я собака? — Кажучи це, незнайомець підвівся і витяг з болота свою голу руку. Бо перед цим він, причаївшись, лежав простертий на землі, немов підстерігаючи якусь болотяну дичину.

— Що з тобою! — злякано гукнув Заратустра, бо побачив, що з голої руки цебеніла кров.— Що скоїлося з тобою? Може, тебе, нещасного, покусав якийсь лихий звір?

Закривавлений засміявся, й далі повнячись гнівом.

— Тобі що до того! — сказав він і хотів уже рушати.— Тут я вдома, у своєму царстві. Питати мене може хто хоче, та чи захочу я відповідати кожному телепневі?

— Помиляєшся,— співчутливо сказав Заратустра, цупко схопивши його,— помиляєшся: тут ти не в своєму, а в моєму царстві, а в ньому ні з ким не може статися ніякого лиха.

А втім, називай мене як тобі заманеться — я той, ким і повинен бути. А сам себе я зву Заратустрою.

Гаразд, он угорі йде дорога до Заратустриної печери, це зовсім близько,— чи не хочеш ти в мене зцілити свої рани?

Тобі, нещасний, зле повелося в житті: спершу тебе покусав звір, а потім на тебе — наступила людина!

Коли потерпілий почув ім'я Заратустри, він змінився.

— Що зі мною діється! — вигукнув він.— Хто ж обходить мене в житті більше, ніж ця єдина людина — Заратустра — і та єдина істота, що живиться кров'ю,— п'явка?

Заради п'явки я, наче рибалка, лежав тут біля цього болота, і мою занурену руку вкусили вже десять разів, а тут заради моєї крові мене кусає ще прекрасніша п'явка — сам Заратустра!

О щастя! О чудо! Благословен будь день, що завів мене в це болото! Благословенна будь, найкраща, найпричепливіша з нині живих медична банко, благословен будь, велика п'явка сумління,— Заратустро!

Так промовляв скривджений Заратустрою, і його слова радували Заратустру, полоненого витонченою поштивістю.

— Хто ти? — запитав Заратустра й подав руку.— Нам ще чимало треба вияснити та прояснити, і тоді, гадаю, настане чистий, ясний день.

— Я — сумлінний духом,— відповів незнайомець,— і в справах духу нелегко знайти прискіпливішого, ущипливішого й твердішого, ніж я, не кажучи хіба що про того, в кого я вчився,— самого Заратустру.

Краще не знати нічого, ніж багато знати наполовину! Краще бути бездумним дурнем, аніж мудрим коштом чужої думки! Я докопуюсь до основи,—

хіба важить, велика вона чи мала? Називається болотом чи небом? Та мені вистачить і п'яді, якщо це справді буде основа і грунт!

П'ядь основи: на ній можна стояти. У правдивій, істинній сумлінності немає ні великого, ні малого.

Отже, ти, мабуть, дослідник п'явок? — спитав Заратустра.— І ти, сумлінний, досліджуєш п'явку до найпервиннішої основи?

— О Заратустро,— відповів скривджений,— зважитися на таке для мене було б жахом!

Де я фахівець і знавець, так це в мозкові п'явки — там увесь мій світ!

А це й справді світ! Даруй, якщо заговорила моя гордість, але в цьому мені немає рівні. Тому я й сказав: «Тут я вдома».

Я вже так давно докопуюся до цієї єдиної речі — п'явчиного мозку, що слизька істина не вислизне від мене! Тут моє царство!

Задля цього все інше я відкинув, задля цього все інше мені байдуже; але поруч із моїм віданням одразу ж проступає моє безпросвітне невідання.

Сумління мого духу вимагає від мене, щоб я знав щось одне, а всього іншого не знав: мені огидні всі половинчасті духом, всі непосидючі, спраглі й замріяні.

Де закінчується моя чесність, там я сліпий і хочу зоставатися сліпим. Але там, де я хочу знати, я прагну бути чесним, тобто твердим, прискіпливим, ущипливим, жорстоким і невблаганним.

Як колись ти, Заратустро, сказав: «Дух — це життя, що саме себе ріже по живому»,— це понадило і привело мене до твого вчення. І, воістину, я власною кров'ю примножив своє знання!

— Про що