Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— Заради твого ж добра, сподіваюся, що він розповів тобі якісь подробиці.

— Якщо хочеш розшукати його, то мушу попередити…

— Мені не потрібні поради, Арвіде. Я хочу фактів.

— Окей. Він був обережний, — вів далі Вранґе, — але про дещо він прохопився. Не втримався, мабуть. Він виріс у якомусь великому місті в Росії, хоч так і не сказав, де саме. За його словами, все було проти нього. Усе! Мати — повія й наркоманка, а батьком міг бути хто завгодно. Маленьким хлопчиком він опинився в жахливому дитячому притулку. Там був якийсь псих, що мав звичай класти його на різницький стіл у кухні й бити уламком палиці. Коли йому минув одинадцятий рік, він утік і почав жити на вулиці. Він крав, удирався в підвали й під’їзди, щоб трохи зігрітися, пив дешеву горілку, нюхав клей. З нього знущались і били. Але він виявив одну річ.

— Яку?

— Талант. Те, на що інші витрачали години, він міг робити буквально за кілька секунд. Буґі зрозумів, що він майстер злому, і це стало його першою гордістю, його відмітною ознакою. Якщо раніше він був нікчемним бездомним шмаркачем, на якого всі плювали, то тепер став хлопчиком, здатним проникнути будь-куди. Незабаром це обернулося на нав’язливу ідею. Цілими днями він мріяв зробитися таким, як Гудіні, тільки навпаки. Йому хотілося не вибиватися назовні, а ломитися всередину. Він тренувався, прагнучи підвищити свою майстерність, іноді по десять, дванадцять, чотирнадцять годин на день, і, кінець кінцем, за його словами, він став вуличною легендою. Він почав прокручувати солідніші операції, використовуючи крадені й самотужки вдосконалені комп’ютери. Буґі пролазив усюди й заробив купу грошей. Але все йшло на наркотики та всілякі дурниці. Його часто грабували й просто використовували. Виконуючи завдання, Буґі був тверезий, як скло, а потім лежав у наркотичному тумані, і на нього весь час хтось нападав. Він сказав, що був водночас генієм і цілковитим ідіотом. Та якось усе змінилося. Його врятували, витягли з пекла.

— Як?

— Він спав у якомусь будинку, що його мали знести, а коли розплющив очі й озирнувся, то побачив у жовтуватому світлі ангела.

— Ангела?

— Він так і сказав — ангела. Можливо, через контраст з усім іншим: з використаними голками, залишками їжі, тарганами і ще казна з чим. Буґі запевняв, що гарнішої жінки ніколи не бачив. Він насилу міг на неї дивитись і вирішив, що помирає. Його огорнула якась лиховісна урочистість. Але жінка якнайприродніше заявила, що зробить його багатим та щасливим і, якщо я правильно зрозумів, справдила свою обіцянку. Вона забезпечила його новими зубами й примістила в реабілітаційний центр. А ще допомогла вивчитися на інженера-комп’ютерника.

— І відтоді він зламує комп’ютери й краде для цієї жінки та її оточення.

— Так. Буґі став новою людиною. Ну, може, не зовсім новою, бо багатьма сторонами він залишився тим самим злодієм і голодранцем. Одначе каже, що не вживає ніяких наркотиків і весь вільний час присвячує знайомству з новітніми технологіями. Він чимало всього знаходить у даркнеті й стверджує, що страшенно багатий.

— А ця жінка, про неї він щось розповідав?

— Ні, тут він був надзвичайно обережний. Висловлювався так туманно й шанобливо, що я на якийсь час засумнівався, чи вона, бува, не виплід його фантазії чи галюцинація. Та я все ж гадаю, що вона існує. Коли Буґі казав про неї, я відчував фізичний страх. Він заявив, що скоріше помре, ніж зрадить її, і показав мені російського патріаршого хрестика — її подарунок. Знаєш, такий хрест, що біля основи має скісну поперечку, тому один її кінець указує вгору, а другий — униз. Він розповів, що поперечка натякає на Євангеліє від Луки й двох розбійників, розіп’ятих разом з Ісусом. Один розбійник віритьу нього — і зійде на небо. А другий насміхається з нього — і впаде в пекло.

— І якщо ти її зрадиш, то на тебе чекає те саме.

— Якось так.

— Значить, вона вважає себе за Ісуса?

— Хрест у цій ситуації, очевидно, не має нічого спільного з християнством. Так хлопець хотів, мабуть, донести головну ідею.

— Вірність або муки пекла.

— Щось у цьому дусі.

— Але ти, Арвіде, сидиш тут і все мені розповідаєш.

— Я не мав вибору.

— Сподіваюся, тобі добре заплатили.

— Ну, так…

— А потім Балдерову технологію перепродали «Соліфону» і «Труґеймсу».

— Так, але я не розумію… коли думаю про це тепер…

— Чого ти не розумієш?

— Як ти дізналася про все?

— Ти зробив дурницю, Арвіде, коли послав мейла Екервалдові з «Соліфону», пам’ятаєш?

— Таж я не написав нічого, що свідчило б про те, що технологію продав саме я. Я був дуже обережний.

— Того, що ти сказав, мені досить, — відрубала Лісбет, устаючи.

Раптом хлопець зовсім занепав духом.

— Стривай, а що тепер буде зі мною? Ти ж мене не викажеш?

— Надія завжди є, — відповіла вона й швидкою впевненою ходою попрямувала в бік майдану Оденплан.

Коли Бубланський спускався сходами на Торсґатан, у нього задзвонив мобільний телефон. Це був професор Еделман. Ян намагався зв’язатися з ним відтоді, як довідався, що хлопчик — савант. За допомогою інтернету Бубланський з’ясував, що в Швеції є два авторитети в цьому питанні: професор Лена Ек з Лундського університету і Чарлз Еделман з Каролінського інституту. Але зв’язатися з ними не вдалося, тому він, облишивши цей намір, вирушив до Ганни Балдер. Тепер Чарлз Еделман телефонував йому сам, і голос його звучав тривожно. Науковець повідомив, що перебуває в Будапешті на конференції, присвяченій підвищеним можливостям пам’яті. Він щойно прибув туди і якраз побачив новину про вбивство на Сі-ен-ен.

— Інакше я, певна річ, відразу зв’язався б з вами, — сказав він.

— Що ви маєте на увазі?

— Професор Балдер телефонував мені вчора ввечері.

Від почутого Бубланський, звиклий реагувати на всі випадковості, аж підскочив.

— І чого він хотів? — запитав поліціант.

— Поговорити про свого сина і його талант.

— Ви були знайомі?

— Аж ніяк. Він зв’язався зі мною, бо хвилювався за свого хлопчика, і я був приголомшений його дзвінком.

— Чому?

— Бо то був Франс Балдер. Для нас, неврологів, він своєрідний авторитет. Ми зазвичай говоримо, що він, як і ми, хоче зрозуміти мозок. Відмінність полягає лише в тому, що Балдер хотів створити