Читати книгу - "Дівчина у павутинні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що я маю зробити? — знову спитав він.
— Ти підеш зі мною й розкажеш усе, Арвіде. Ти розкажеш, за яких обставин продав Франса Балдера.
— Це диво, — сказав Бубланський, стоячи на кухні в будинку Ганни Балдер і розглядаючи зім’ятий малюнок, що його витяг зі сміття Мікаел Блумквіст.
— Не перебільшуй, — сказала Соня Мудіґ, яка стояла поруч.
Вона мала рацію. То були лише шахові клітини на аркуші паперу. Зрештою, як відзначив Мікаел, у цій роботі таки прозирало щось напрочуд математичне, ніби хлопчика більше цікавила геометрія клітин, ніж загрозлива тінь над ними. Але Бубланський усе одно був схвильований. Йому стільки разів казали, що Авґуст Балдер розумово обмежений і мало чим зможе їм допомогти. Та ось Бубланський тримає в руках хлопчиків малюнок, що дає йому більше надії, ніж усе інше в теперішньому розслідуванні. І це зміцнило його давнє переконання, що не можна нікого недооцінювати або чіплятися за упереджені міркування.
Звичайно, вони навіть не знали достеменно, чи справді Авґуст відтворив на папері мить убивства. Тінь могла, бодай теоретично, стосуватися до іншого випадку, і не було ніякої гарантії, що хлопчик бачив обличчя вбивці або зміг би його намалювати. І все ж у глибині душі Ян Бубланський у це вірив. І не тільки тому, що малюнок уже в такому стані був майстерний. Бубланський дослідив інші малюнки, навіть зробив копії й узяв їх із собою. І на них видніли не тільки перехід і світлофор, а й підтоптаний чоловік з тонкими губами, якого, суто з поліційного погляду, спіймали на гарячому. Той явно переходив вулицю на червоне світло. Аманда Флуд з його групи миттю впізнала в ньому колишнього безробітного артиста Руґера Вінтера, засудженого за керування автомобілем напідпитку й за напад.
Фотографічна точність Авґустового зору — мрія кожного слідчого з відділу вбивств. Проте Бубланський розумів, що покладати на це надто великі сподівання непрофесійно. Ану ж убивця був у масці або його обличчя вже стерлося з дитячої пам’яті? Зрештою, сценаріїв багато, і Бубланський похмуро глянув на Соню Мудіґ.
— Гадаєш, я просто видаю бажане за дійсне? — спитав він.
— Для людини, що починає сумніватися в існуванні Бога, ти напрочуд легко розпізнаєш диво.
— Можливо.
— Але нам варто перевірити все до кінця. З цим я згодна, — сказала Соня.
— Добре, в такому разі зустріньмося з хлопчиком.
Бубланський вийшов з кухні й кивнув Ганні Балдер, що задумливо сиділа на дивані у вітальні, перебираючи якісь таблетки.
Лісбет Саландер і Арвід Вранґе вийшли на Васапаркен попід руку, як давні друзі. Зовнішність може бути оманливою: Арвід сполохався, коли Лісбет потягла його до лавки в парку. Знову зривався вітер, і температура знижувалася. Навряд чи це був день, коли можна просто сидіти й годувати голубів. До того ж Арвід мерз. Одначе Лісбет вирішила, що лавка підійде, і змусила його сісти, міцно тримаючи за руку.
— Добре, — сказала вона. — Покінчімо з цим швидко.
— Ти не видаси мого імені?
— Нічого обіцяти не можу, Арвіде. Проте твої шанси на повернення до свого вбогого життя значно зростуть, якщо розкажеш мені всі подробиці.
— Окей, — сказав він. — Ти знаєш, що таке даркнет?
— Знаю, — відповіла вона.
Ніхто не знав даркнету краще за Лісбет Саландер. Даркнет був беззаконне дитя інтернету. Туди годі потрапити без особливої зашифрованої програми. Анонімність користувача гарантовано. Ніхто не наґуґлить твоїх даних і не простежить твоїх дій. Через це в даркнеті повно торговців зброєю й наркотиками, терористів, шахраїв, бандитів, сутенерів і злодіїв. Якщо інтернетівське пекло існує, то саме там.
Але сам по собі даркнет не був зло. Лісбет розуміла це пречудово. Сьогодні, коли спецслужби й великі програмні компанії стежать за кожним нашим кроком в інтернеті, багатьом чесним людям теж потрібен сховок, і тому даркнет зробився пристановищем дисидентів, висвідників та інформаторів. Тут опозиціонери могли висловлюватись і протестувати, не боячись реакції своїх урядів, і тут Лісбет робила свої найпотаємніші дослідження й атаки.
Отож Лісбет Саландер якнайдосконаліше знала даркнет, знала його сайти, пошуковики й застарілі системи, що лежали далеко за межами відомої неприхованої частини мережі.
— Ти виклав Балдерову технологію на продаж у даркнеті? — запитала вона.
— Ні, я просто нишпорив там. Я був злий. Знаєш, Франс навіть мало коли вітався зі мною. Він ставився до мене, як до сміття. Та й, правду кажучи, не дуже дбав про ту свою технологію. Йому хотілось лише робити якісь досліди, а не шукати їй практичного застосування. Вона могла зробити всіх нас багатими, але йому було на це начхати. Він тільки хотів гратися й експериментувати з нею, як дитя. Одного вечора, трохи хильнувши зайвого, я запитав на якомусь сайті: «Хто може заплатити хороші гроші за революційну технологію в галузі штучного інтелекту?»
— І тобі відповіли?
— Не відразу. Я навіть устиг забути, про що запитував. Аж тут мені відповів якийсь чувак на ім’я Буґі й почав ставити запитання, досить компетентні, до речі. Спочатку я відповідав страх як необережно, але згодом усвідомив, що вклепався не на жарт, і сполохався, що цей Буґі викраде технологію.
— І пошиє тебе в дурні?
— Я ж не розумів, у яку небезпечну гру вплутався. Гадаю, то була класика. Щоб продати Франсову технологію, я мав розповісти про неї людям. Та якби я сказав занадто багато, то втратив би її. Буґі страшенно влещував мене. А за якийсь час він уже достеменно знав, де ми сидимо й над якими програмами працюємо.
— Він збирався гакнути вас.
— Мабуть. Йому не знати як удалося з’ясувати моє ім’я — і це мене остаточно добило. Я став цілковитим параноїком і заявив, що хочу вийти з гри. Але було вже запізно. Буґі не погрожував, принаймні прямо. Він лише розводився про те, що ми разом могли б облагоджувати грандіозні справи й заробляти купу грошей. Зрештою, я погодився зустрітися з ним у Стокгольмі в китайському ресторані-поплавці на Седер-Меларстранд. Пам’ятаю, день був вітряний, я стояв там і мерз. А він усе не йшов. Я чекав не менш як півгодини. Згодом я подумав, що він мене просто перевіряв.
— А тоді він з’явився.
— Так. Спочатку я не повірив, що це він. Буґі був схожий на наркомана або жебрака, і якби я не побачив на його зап’ястку годинника «Патек Філіпп», то, певно, сунув би йому двадцять крон. Його руки були в підозрілих шрамах і саморобному татуажі. Ідучи, він чудернацько вимахував ними. Буґі був одягнений у жахливий тренч. Здавалося, що він живе на вулиці й, найдивніше, пишається цим. Лише
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у павутинні», після закриття браузера.