Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

голос. Голос сумного чоловічка… так, це його голос… Вимовив щось на зразок «облиш, Христа ради…» Вухо Поплавського стриміло в розбитій шибці. Це вухо вловило жіночий сміх. Швидкі та жваві крочки додолу; і ось промайнула спина жінки. Ця жінка з цератовою торбиною в руках вийшла з під’їзду у двір. А крочки того чоловічка поновилися. «Дивно, він назад повертається до квартири. От знову нагорі відчинили двері. Ну що ж, зачекаймо ще».

Цього разу чекати довелося недовго. Звуки дверей. Крочки. Крочки стихли. Відчайдушний крик. Нявкання кішки. Крочки квапливі, дріботні, униз, униз, униз!

Поплавський дочекався. Хрестячись і щось бурмочучи, промчав сумний чоловік, без бриля, із геть безтямним обличчям, подряпаною лисиною та в геть мокрих штанях. Він став рвати за ручку вихідні двері, з жаху не зміркувавши, куди вони відчиняються — надвір чи всередину, — і нарешті виборсався з них і вилетів на сонце у двір.

Перевірку квартири було здійснено. Не думаючи більше ані про покійного небожа, ані про квартиру, здригаючись на думку про ту небезпеку, якої він зазнав, Максиміліян Андрійович, шепочучи лише два слова: «Усе зрозуміло! Усе зрозуміло!» — вибіг у двір. За кілька хвилин тролейбус ніс економіста-пляновика в напрямі до Київського вокзалу.

А от з маленьким чоловічком, поки економіст сидів у комірчині внизу, сталася вкрай прикра історія. Чоловічок той був буфетником у Вар’єте й називався Андрій Фокич Соков. Поки йшло слідство у Вар’єте, Андрій Фокич тримався осторонь усього, що діялося, і помічено було лиш одне, що він зробився ще сумнішим, ніж зазвичай взагалі, і крім того, він довідувався в кур’єра Карпова про те, де зупинився приїжджий маг.

Отже, розійшовшись на підійсті з економістом, буфетник дістався на п’ятий поверх і подзвонив до квартири № 50.

Йому відчинили негайно, та буфетник здригнувся й увійшов не відразу. Це було зрозуміло. Відчинила двері дівиця, на якій нічого не було, крім кокетливого мереживного фартушка та білого вінчика на голові. На ногах, утім, були золоті черевички. Будовою дівиця відзначалася бездоганною, і єдиним дефектом в її зовнішності можна було вважати багряний шрам на шиї.

— Ну що ж, заходьте, як дзвонили! — сказала дівиця, уп’явши в буфетника зелені розпутні очі.

Андрій Фокич охнув, закліпав очима й рушив до передпокою, знімаючи бриля. Саме під цей час у передпокої задзвонив телефон. Соромітниця покоївка, поставивши одну ногу на стільця, зняла слухавку з важеля й сказала до неї:

— Алло!

Буфетник не знав, де подіти очі, переминався з ноги на ногу й думав: «Оце так покоївка в іноземця! Тьху ти, капость яка!» І щоб урятуватися від капости, став озиратися по боках.

Увесь великий та напівтемний передпокій був захаращений незвичайними предметами та вбранням. Так, на спинку стільця накинутий був жалобний плащ, підбитий вогняною матерією, на піддзеркальному столику лежала довга шпага з блискотливим золотим руків’ям. Три шпаги з руків’ями срібними стояли в кутку так само просто, як якісь тобі парасольки або ціпки. А на оленячих рогах висіли берети з орлиними перами.

— Так, — казала покоївка до телефону, — як? Барон Майґель?[250] Слухаю. Так! Пан артист сьогодні вдома. Так, буде радий вас бачити. Так, гості… Фрак або чорний піджак. Що? На дванадцяту ночі. — Закінчивши розмову, покоївка відклала слухавку й звернулася до буфетника: — Вам чого треба?

— Мені потрібно бачити громадянина артиста.

— Як? Так-таки його самого?

— Його, — відповів буфетник сумно.

— Спитаюся, — сказала, очевидно, вагаючись, покоївка і, прочинивши двері до кабінету покійного Берліоза, доповіла: — Лицарю, тут з’явився маленький чоловік, який каже, що йому потрібен мессір.

— А нехай увійде, — пролунав з кабінету розбитий голос Коров’єва.

— Пройдіть до вітальні, — сказала дівиця так просто, ніби була вдягнена по-людськи, прочинила двері до вітальні, а сама пішла з передпокою.

Увійшовши, куди його запросили, буфетник навіть про справу свою забув, так вразило його оздоблення кімнати. Крізь кольорові шибки великих вікон (фантазія зниклої безвісти ювелірші) сочилося незвичайне, схоже на церковне, світло. У старовинному величезному коминку, незважаючи на спекотний весняний день, палали дрова. А гаряче тим часом анітрохи не було в кімнаті, і навіть навпаки, прибулого облягала якась льохова вільгота. Перед коминком на тигровій шкурі сидів, благодушно мружачись на вогонь, чорний котяра. Був стіл, поглянувши на який богобоязний буфетник здригнувся: стіл був укритий церковною парчею[251]. На парчевому обрусі стояло безліч пляшок — пузатих, запліснявілих та запорошених. Серед пляшок полискував таріль, і зразу було знати, що це таріль зі щирого золота. Біля коминка маленький, рудий, з ножем за пасом, на довгій сталевій шпазі смажив кавалки м’яса, й сік скапував у вогонь, і до димаря тягся дим. Пахло не лише смажениною, але ще якимись міцнющими парфумами й ладаном, через що буфетникові, який вже знав із газет про загибель Берліоза, промайнула думка про те, чи не правили, бува, по Берліозові церковну панахиду, яку думку, втім, він прожогом прогнав од себе, як нароком безглузду.

Ошелешений буфетник несподівано почув тяжкий бас:

— Ну, то чим можу стати в пригоді?

Тут буфетник і виявив того, хто був йому потрібний.

Чорний маг розкинувся на якомусь неосяжному дивані, низькому, з розкиданими по ньому подушками. Як здалося буфетникові, на артистові була сама чорна білизна та чорні ж гостроносі черевики.

— Я, — гірко промовив буфетник, — є завідувач буфету театру Вар’єте…

Артист протягнув уперед руку, на пальцях якої ряхтіли камені, ніби загороджуючи вуста буфетникові, і заговорив з великим запалом:

— Ні, ні, ні! Ані слова більше! Ні за які скарби й ніколи! І в рота не візьму нічого у вашому буфеті. Я, шановний, проходив учора побіля вашої ляди та досі не можу забути ні осятрини, ні бринзи. Безцінний мій! Бринза не буває зеленого кольору, це вас хтось обдурив. Їй годиться бути білою. Так, а чай? Це ж помиї! Я на власні очі бачив, як якась неохайна дівчина підливала з відра у ваш здоровенний самовар сиру воду, а чай тим часом розливали далі. Ні, добродію, так неможливо!

— Я вибачаюся, — промовив ошелешений цим несподіваним нападом Андрій Фокич, — я не в цій справі, і осятрина тут ні до чого.

— Тобто як це ні до чого, коли вона зіпсута!

— Осятрину прислали другої свіжости, — повідомив буфетник.

— Голубчику, це бредня!

— Що бредня?

— Друга свіжість — от що бредня! Свіжість буває тільки одна — перша, вона ж остання. А якщо осятрина другої свіжости, то вона тухла!

— Я вибачаюся… — почав був знову буфетник, не знаючи, як здихатись від доскіпливого артиста.

— Вибачити не можу! — твердо відповів той.

— Я не в