Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Звісно. Я готовий.
— Бережи свій завод, бо я тебе на своїй залізниці не працевлаштую, — відповіла вона.
Ріарден зареготав:
– І не намагайся.
— Не зрозуміла.
— Умови диктую я. Не намагайся торгуватися.
Даґні промовчала. Від цих слів у неї виникло майже фізичне відчуття задоволення, що його не могла достоту ані пояснити, ані збагнути.
— До речі, — докинув Ріарден, — я тут не вперше. Вчора теж був.
— Справді? З якою метою?
— У мене в Колорадо справи. Заодно вирішив поглянути, що відбувається тут.
– І як, справу зроблено?
— Звідки ти взяла, що я маю і тут справи?
— Бо на те, щоб просто подивитися, ти б не став гайнувати свого часу. Тим більше, два дні поспіль.
Ріарден знову засміявся і кивнув на міст:
— Твоя правда. Мене цікавить оцей об’єкт.
— Чим саме?
— Йому пора на звалище.
— Думаєш, я цього не знаю?
— Я вивчив специфікацію замовлення на деталі з мого металу для цього мосту. Не викидай грошей на вітер. Річ у тім, що витрати на ремонт цього румовища, яке і двох років не протягне, і на спорудження нового мосту із ріарден-металу — майже однакові. Не розумію, нащо тобі цей антикваріат.
— Я й сама думала про новий міст із твого металу і попросила своїх інженерів усе порахувати.
– І що ж вони сказали?
— Що це коштуватиме два мільйони доларів.
— Мати Божа!
— Скільки ж?
— Вісімсот тисяч.
Даґні пильно поглянула на Ріардена. Знала, що словами він не розкидається. Тому сказала якомога спокійнішим голосом.
— Це неможливо.
— Але так воно і є, — він простягнув їй свій нотатник.
Даґні побачила кілька записів, не пов’язаних один із одним, безліч цифр і кілька грубих креслень. Задум зрозуміла ще до того, як Ріарден закінчив пояснювати. Не помітила, як вони примостилися на оберемку приморожених дощок, і що литки її торкаються до крижаної шорсткої деревини, а панчохи геть не захищають від холоду. Ріарден тримав у руках кілька аркушів, що докладно тлумачили, як через чорну прірву можна переправляти тисячі тонн вантажу. Чітко та зрозуміло він розповідав про розпір, навантаження і швидкісний напір вітру. Міст мав бути монолітною трьохсотшістдесятип’ятиметровою конструкцією з прогінними елементами. Він винайшов новий тип ферми, що її досі не робили і не могли зробити, бо для цього потрібні міцні та легкі елементи, які можна виготовити лише з ріарден-металу.
— Генку, — вразилася вона, — ти придумав це за два дні?
— Ні, звісно… Ідея виникла значно раніше, коли ще не було ріарден-металу. Розрахунки я зробив, виготовляючи сталь для мостових конструкцій. Мені тоді захотілося отримати метал, придатний для таких ферм. А сюди я приїхав, щоб на власні очі оцінити вашу проблему.
Він усміхнулася, помітивши, як Даґні повільно торкнулася пальцями до повік, і зауваживши терпку складку біля її вуст. Вона наче намагалася відігнати спогад про те, з чим так довго і марно боролася.
— Це поки що лише приблизна схема, — сказав Ріарден, — але, думаю, ти вже зрозуміла, що вона цілком реальна.
— Генку, ти й не уявляєш, скільки всього я тут бачу.
— Уявляю, не переживай.
— Ти вдруге рятуєш «Таґґарт Трансконтиненталь».
— Раніше з тебе був кращий психолог?
— На що ти натякаєш?
— Навіщо мені рятувати твою компанію? Невже не ясно, що такий міст потрібен мені, щоб уся країна зрозуміла переваги ріарден-металу?
— Атож, Генку. Я це розумію.
— Забагато зараз розмов про те, що рейки з мого металу не можуть бути безпечні. Тому я хочу кинути цим типам помітнішу кістку — нехай погавкають гучніше. Нехай подивляться на міст із ріарден-металу.
Даґні глянула на нього і по-дитячому завзято розреготалася.
— Що смішного? — здивувався він.
— Генку, я не знаю більше нікого, хто б у такий спосіб відповідав на закиди суспільної думки.
— А як ти ставишся до цієї ідеї? Чи готова разом зі мною вислухати таке ж праведне дзявкотіння обуреного натовпу?
— Ти й сам це чудово знаєш.
— Так, я знаю.
Ріарден, примружившись, подивився на Даґні; хоч він і не реготав, але погляд мав радісний.
Даґні раптом згадала вечірку у нього вдома, і цей спогад був нестерпний для неї. Сьогодні виникло дивне відчуття, що зрозуміліших одне для одного людей, ніж вони, не існує більше ніде у світі. Їхнє несилуване спілкування унеможливлювало щонайменшу ворожість. І водночас Даґні не могла забути тієї вечірки, а Ріарден поводився так, наче її не було.
Вони підійшли до краю каньйону і разом подивилися на чорне провалля, на прямовисну скелю за ним і на осяяні сонцем маківки вишок «Нафти Ваятта». Опираючись вітру, Даґні спинилася на мерзлому камінні. Не торкаючись до Ріардена, вона все ж відчувала його надійну присутність. Вітер вдаряв приполами її пальта об його ноги.
— Генку, а чи встигнемо ми вчасно його збудувати? Залишилося півроку.
— Авжеж, встигнемо. На цей міст піде значно менше часу і праці, ніж на будь-який інший. Дай тільки моїм інженерам розробити базову схему. Вони передадуть її вам, не ставлячи жодних умов. Подумайте, чи можете дозволити собі це будівництво. Хоча я й так знаю, що ви його подужаєте. А потім нехай твої тямковиті вчені парубійки розрахують деталі.
— А що з металом?
— Скільки знадобиться, стільки й кататиму. Навіть якщо доведеться відкласти решту замовлень.
— Але ж на підготовку дуже мало часу. Коли ви почнете прокат?
— Я хоч раз не виконав твого замовлення?
— Ні, такого не було. Але, зважаючи на теперішній стан справ, різне може статися.
— Ти мене, часом, із Орреном Бойлом не плутаєш?
Даґні знову розсміялася.
— Домовилися. Щойно я отримаю креслення, обіцяю негайно переглянути попередній проект і відповісти протягом двох діб. Стосовно ж моїх тямковитих учених парубійків… — Даґні спохмурніла. — Генку, чому так важко знайти хороших працівників, незалежно від посади?
— Не знаю… — Ріарден подивився на абрис гір на тлі неба; десь далеко з долини підіймався легкий димок.
— Ти бачила нові міста і заводи Колорадо? — запитав він.
— Звісно.
— Хіба не чудесно споглядати результат праці тамтешніх людей, які з’їхалися з різних куточків країни? Завзятців, ладних гори зсунути!
– І до якої ж гори підбираєшся ти?
— З чого ти взяла, що я до чогось підбираюся?
— Що ти робив у Колорадо?
Ріарден усміхнувся:
— Оглядав копальні.
— Цікаво — які?
— Мідні.
— Милий Боже, чи тобі вже робити нема чого?
— Так, усе це складно. Але поставки міді зараз страшенно ненадійні. В цій царині наша країна, схоже, втратила всі вартісні компанії, а з «Міддю д’Анконій» я не хочу мати нічого спільного. Не вірю я тому плейбою.
— Тут складно з тобою не погодитися, — відвернувшись, промовила Даґні.
— А якщо на світі перевелися постачальники, мушу почати видобуток власної міді, як колись починав добувати залізну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.