Читати книгу - "Кандід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кандіда засмутили ці слова; він шанував Гомера і трохи любив Мільтона.
— Ох, — сказав він нишком Мартенові, — я боюся, що й до наших німецьких поетів він почуває глибоку зневагу.
— Він не так уже й помиляється, — сказав Мартен.
— О, яка надзвичайна людина! — говорив Кандід сам собі. — Який великий геній цей Пококуранте! Ніщо не може йому сподобатись.
Оглянувши отак усі книжки, вони зійшли в сад. Кандід вихваляв усі його красоти.
— Я не бачив гіршого несмаку, — сказав господар. — Усе тут нікчемне. Завтра накажу посадити другий, кращий.
Коли обидва відвідувачі попрощалися з його вельможністю, Кандід сказав Мартенові:
— От, ви бачили… Погодьтеся, що це найщасливіший із людей; він вищий від усього, що має.
— Чи не здається вам, — відповів Мартен, — що йому обридло все, що він має? Платон[287] уже давно сказав, що не ті шлунки найкращі, які відмовляються від усякої страви.
— Але хіба не втіха все критикувати і помічати хиби там, де інші вбачають красу? — сказав Кандід.
— Тобто, — відповів Мартен, — чи не втіха в тім, щоб не мати втіхи?
— Ну, гаразд, — сказав Кандід, — я все-таки буду справді щасливий, коли побачу Кунігунду.
— Надія завжди гарна річ, — мовив Мартен.
Тим часом минали дні й тижні. Какамбо не повертався, і Кандід, пригноблений своїм лихом, не звернув навіть уваги, що Пакета і брат Жірофле не прийшли йому подякувати.
Розділ двадцять шостий
Як Кандід та Мартен вечеряли з шістьма чужинцями, і хто вони були
Одного вечора, коли Кандід із Мартеном сідали до столу разом з чужинцями, що жили в тому самому готелі, хтось із чорним як сажа обличчям підійшов до нього ззаду і, взявши за руку, сказав:
— Будьте готові їхати з нами, не гайтесь.
Він обернувся і побачив Какамбо. Тільки побачивши Кунігунду, здивувався б він більше. Він мало не здурів на радощах. Він обняв свого дорогого приятеля.
— Кунігунда тут? Де вона? Веди мене до неї, хай я помру на радощах разом з нею.
— Кунігунди тут немає, — сказав Какамбо, — вона в Константинополі.
— О небо! В Константинополі!.. Але хай вона буде в Китаї, я лечу туди. Їдьмо.
— Поїдемо після вечері, — відповів Какамбо. — Нічого не можу сказати вам більше. Я невільник, мене чекає мій господар. Я маю прислужувати йому при столі. Мовчіть, вечеряйте і будьте готові.
Кандід, вагаючись між радістю й смутком, радий, що побачив свого вірного посланця, здивований, що побачив його невільником, сповнений надії знов розшукати свою кохану, з тремтінням у серці і плутаниною в думках, сів до столу разом з Мартеном, що спокійно дивився на всі ті пригоди, та шістьма чужинцями, що приїхали на карнавал до Венеції.
Какамбо, наливаючи вино одному з чужинців, нахилився до свого господаря наприкінці вечері і сказав йому на вухо:
— Ваша величність, можете їхати коли схочете: корабель готовий.
Сказавши це, він вийшов. Присутні здивовано переглянулись, не мовивши й слова; аж ось другий слуга підійшов до свого господаря і сказав:
— Карета вашої величності в Падуї, човен готовий.
Пан зробив знак рукою, і слуга вийшов. Усі ззирнулися між собою знову, і загальне здивування подвоїлось. Третій слуга, підійшовши до третього чужинця, сказав йому:
— Пане, будьте певні, вашій величності не доведеться тут довго лишатись, я все приготую.
І відразу зник.
Кандід і Мартен були певні, що це карнавальний маскарад. Четвертий слуга сказав четвертому панові:
— Ваша величність, можете їхати, коли ваша воля, — і вийшов, як інші.
П'ятий слуга сказав те саме п'ятому господареві. Але шостий трохи по-іншому звернувся до шостого з чужинців, що сидів поруч Кандіда, і сказав:
— Слово честі, мій пане, вашій величності вже не хочуть вірити набір, а мені й поготів. Цієї ночі нас можуть засадити до в'язниці, вас і мене. Піду, може, щось зроблю. Прощайте!
Коли всі слуги вийшли, шестеро чужинців і Кандід з Мартеном залишились у глибокому мовчанні. Нарешті Кандід порушив тишу.
— Панове, — сказав він, — які чудні жарти! Чому це ви всі королі? Щодо нас, то ми не королі зовсім — ні я, ні Мартен.
Тоді господар Какамбо велично сказав по-італійському:
— Я зовсім не жартую. Мене звати Ахмет III.[288] Кілька років я був великим султаном. Я скинув з престолу мого брата; мій небіж скинув мене. Всіх моїх візирів порізано, а я доживаю віку в старому сералі. Мій небіж, великий султан Махмуд, інколи дозволяє мені подорожувати для здоров'я, і я приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.
Юнак, що сидів біля Ахмета, сказав:
— Мене звати Іван,[289] я був імператором всея Росії. Мене скинули з трону, як я ще був у колисці; батька й матір моїх заточили; виховали мене у в'язниці. Часом мені дозволяють подорожувати в супроводі вартових, і я приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.
Третій сказав:
— Я — Карл-Едуард,[290] король англійський. Мій батько уступив мені право на королівство, і я бився, щоб те право обстояти. Восьмистам моїм прихильникам вирвали серця і ними били їх по щоках, а мене посадили до в'язниці. Тепер я простую до Рима одвідати короля, мого батька, скинутого з престолу, як я та мій дід, і я сюди приїхав, щоб побувати на карнавалі у Венеції.
Тоді четвертий сказав:
— Я — король польський;[291] невдача на війні позбавила мене моїх спадкових володінь; батько мій теж зазнав такої змінності долі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кандід», після закриття браузера.