Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Що ж, погані звички має кожна людина, до того ж мої проти звичок аґента — просто квіточки. Що можна сказати хоч би про таке: свого капелюха він тримає на коліні, повільно возячи ним туди-сюди, а тоді раптом, ні сіло ні впало, накидає його на голову; щоправда, він одразу його й скидає, вдаючи, ніби це сталося в нього випадково; але ж якусь хвилю він усе-таки сидить у капелюсі й робить це безперервно, раз у раз. Таку поведінку інакше, ніж неприпустимою, справді не назвеш. Мені це не вадить, я ж бо походжаю туди-сюди, думаю лише про своє і того аґента, по суті, й не бачу, але ж є, мабуть, люди, котрих це жонглювання капелюхом може довести до ручки. Певна річ, я, захоплений своєю промовою, не зважаю не лише на такі перешкоди, а й ні на кого взагалі, й хоч і бачу, щó діється, однак, поки не завершу чи поки не почую заперечень, майже нічого довкола не помічаю. Так, наприклад, я добре бачив, що Н. майже нічого не сприймає; поклавши руки на бильця крісла, він нетерпляче крутився на всі боки й дивився не на мене, а якось безтямно в порожнечу, немовби там чогось шукаючи, а вираз обличчя в нього був такий байдужний, ніби чоловік не чув жодного мого слова і взагалі не бачив мене самого. Ця хвороблива поведінка, як я розумів, подавала мало надії, а проте я говорив далі, так ніби своїми словами, своїми вигідними пропозиціями — я й сам злякався власних зізнань, яких від мене, власне, ніхто не вимагав, — ще сподівався врешті все залагодити. Трохи втішало мене й те, що аґент, як я мимохідь завважив, кінець кінцем дав своєму капелюху спокій і згорнув на грудях руки; мої висловлювання, розраховані, певна річ, почасти й на нього, завдали відчутного удару, схоже, і його планам. Задоволений цим, я говорив би, мабуть, ще довго, коли б господарів син, якому доти я не надавав аж такого значення й на якого не звертав уваги, не звівся раптом у ліжку й, посварившись мені кулаком, не змусив мене змовкнути. Він вочевидь хотів був щось іще й промовити, щось показати, але йому забракло сили. Спершу я подумав, що це в нього маячня, гарячка, та коли відразу потому мимоволі поглянув на старого Н., то здогадався, в чому річ.

Н. сидів із широко розплющеними, виряченими, осклянілими очима, які ще хвилину тому вірно йому слугували; нахилившись уперед, він весь тремтів, так ніби хтось тримав його ззаду за голову чи бив у потилицю; спідня губа, ба навіть уся нижня щелепа, геть оголивши ясна, безвольно відвисла, обличчя, здавалося, ось-ось розпадеться; він іще дихав, хоч і важко, але потім, немовби від чогось звільнившись, відкинувся на спинку крісла, заплющив очі, на обличчі ще промайнув вираз якогось неймовірного напруження, і всьому настав кінець. Я хутко підскочив до нього, схопив його руку — обвислу, безживну холодну руку — і вжахнувся. Живчика в ній я вже не відчув. Отже, все скінчилось. Ну, звісно, чоловік він старий. Нехай і нас очікує така легка смерть. Але скільки ж усього тепер належало зробити! І що ж насамперед, невідкладно? Я роззирнувся, шукаючи поглядом підтримки, але син уже натяг на голову ковдру, чути було тільки його невпинне схлипування; аґент, холодний, мов жаба, наче вріс у своє крісло за два кроки навпроти Н. і вочевидь вирішив нічого не робити, а просто перечекати; отже, лишався я, тільки я міг що-небудь зробити, і то найважливіше, а саме: повідомити дружині в якомога м'якший спосіб, якого в світі не було, цю страшну звістку. І ось я вже почув із сусідньої кімнати поквапне човгання її ніг.

Жінка — й досі в костюмі для вулиці, переодягтися вона ще не встигла — несла нагріту біля груби нічну сорочку, яку мала намір вдягти на чоловіка.

— Заснув, — усміхнулася вона, побачивши нас, геть занімілих, і похитала головою. І безмежно довірливо, як людина, котра ні про що не здогадується, взяла ту саму руку, яку з відразою і страхом щойно тримав у своїй я, поцілувала її, мов у безневинній подружній грі, і Н. — ох, як тільки нам усім трьом було на це дивитися! — поворухнувся, гучно позіхнув, дав, щоб дружина вдягла на нього сорочку, терпляче, із сердито-іронічною міною вислухав лагідні дружинині докори з приводу перевтоми на надто тривалій прогулянці й, по-іншому, ніж ми, пояснюючи свою дрімоту, сказав щось, на наш подив, про нудьгу. Потому, щоб не застудитися дорогою до іншої кімнати, поки що влігся в постіль до сина; дружина поквапно принесла дві подушки й уклала на них його голову поруч із синовими ногами. Після того, що сталося, я в цьому нічого дивного вже не побачив. Згодом Н. попросив вечірню газету, взяв її, не звертаючи уваги на гостей, але читати наразі не став, а лише проглядав то там, то там і робив нам, вражаючи своєю діловитістю й проникливістю, досить неприємні зауваження з приводу наших пропозицій; тим часом вільною рукою він раз у раз немовби відмахувався від нас і, прицмокуючи язиком, натякав на бридкий присмак у роті, викликаний нашими манерами залагоджувати справи. Аґент не стримався і зробив кілька недоречних зауважень; навіть примітивним своїм розумом він, мабуть, відчував потребу після всього, що сталося, дійти хоч якогось компромісу, тільки ж робити це слід було, звичайно, зовсім не так, як він собі уявляв. Тож я хутко попрощався, майже вдячний аґентові, бо якби не він, то піти звідси мені забракло б рішучості.

У передпокої я ще наштовхнувся на пані Н. Дивлячись на її жалюгідну постать, я вголос висловив думку, що вона трохи нагадує мені мою матір. А позаяк пані Н. нічого не відповіла, то я додав:

— Можу сказати лише одне: мати вміла робити чудеса. Вона вміла полагодити все, що ми ламали. Я втратив її, ще малим хлопчиком.

Я вмисне розмовляв надто повільно й чітко, припускаючи, що ця стара жінка недочуває. Але вона була, видко, зовсім глуха, бо ні з сього ні з того спитала:

— А як вам мій чоловік на вигляд?

А втім, з кількох її прощальних слів я зрозумів, що вона сплутала мене з отим аґентом; дуже хотілося вірити, що в іншому разі ця жінка виявила б до мене більше довіри.

Нарешті я рушив сходами вниз. Спускатися було важче, ніж доти підійматись, хоч і підійматися було теж нелегко. Ох, які ж невдалі бувають ділові візити!