Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— Розкажіть нам, будь ласка, усе, що можете, про громадянина Олега Крижа.

— Звичайний собі постоялець. Часом, правда, видавався знервованим. Дуже часто говорив по мобільному. З кимсь лаявся… Ну, не те щоб дуже, але видно було, що чимсь незадоволений. Не раз я чула, як у розмові згадував про якусь фірму чи то контору «Оказія». Мені так сподобалася назва. Я навіть дізналася, де це і що це.

— Ну й де це та що це? — Серце в мене аж йойкнуло. Виходило навіть простіше, ніж я думав. Більше того, ставало все цікавіше.

— Це фірма, що займається продажем туристичного спорядження. Розташована на вулиці Інститутській, номера будинку не згадаю.

— Нічого, то вже не так важливо. Ви нам і так допомогли. «Оказія»… Гм… Ніколи не чув. А ти?

— Теж уперше чую. — Ліза похитала головою.

— Як на мене, назва дурна. Зовсім сюди не підходить.

— А щось іще можете розповісти? Наприклад, чи бачився він із кимсь. Можливо, з жінками?

— Чужого з ним нікого не бачила. Він узагалі неговіркий був. Я з ним одного разу пробувала завести розмову, а він тільки й обмежився кількома словами для годиться. Дуже неввічливо, як на мене. — Вона високо підняла голову.

— Отже, не спілкувався ні з ким… — Такий варіант нам не дуже підходив. Я подивився на Лізу. Вона, певно, тим теж була розчарована.

— Ні з ким із чужих, я мала на увазі. А от із нашою повією ще й як спілкувався. І не один, а разів зо три точно. Платив їй непогано.

— А звідки ви знаєте, що добре платив? Вона вам розповідала?

— Не розповідала. Вона про своїх клієнтів ніколи нічого не розповідає. Така собі професійна таємниця. Теж мені! — гмикнула тітка. — Просто після першого разу з ним в Ілони з’явилися синці на тілі. Дівча, звісно, намагалося їх якось ховати, але ж я все бачу. — Вона посміхнулася. Чомусь у цих її словах я не засумнівався ні на мить. — А за таке, я знаю, вона бере багато.

— Але ж у неї є ще одна робота, — зауважила Ліза.

— Тоді вона всі три дні сиділа тільки тут. Отже, ті сліди могли бути тільки від нього.

— Можливо, у неї був іще якийсь клієнт?

— Може. Я ж не стежила за ним. Просто кажу, що бачила. — Вона відвела погляд убік, і ми з Лізою зрозуміли, що жінка все-таки у своїх словах впевнена на всі сто. — Ви ж не думаєте, що мені нема чого робити тут, тільки б підглядати за мешканцями? — Вона ніби образилася. Але такі люди завжди роблять вигляд, що їх образили, для того, щоб поставити тебе на місце. Або ж для того, щоб викликати до себе жаль і таким чином отримати те, що їм хочеться. — А якщо ви не з поліції, то який вам сенс шукати того психа? Звісно, зрозуміло, навіщо шукати, але… Ну, ви розумієте, чи не так?

На подібне запитання я таки очікував.

— Ми не з поліції, але ми з ними співпрацюємо.

— То наша поліція найняла психолога для того, щоб швидше його впіймати?

— Саме так. Ви доволі розумна людина. — Ліза глянула на мене здивовано. А я вирішив покепкувати з цієї тупоголової пліткарки, яка завжди насправді пхала свого носа туди, куди не варто було. Нехай отримає для себе брехню. Я дивився прямо в її очі. Вони сяяли ще більше.

— Звісно, то не моя справа… Але, якщо не секрет, скільки наша поліція ладна заплатити за подібну допомогу? — Її рот так і не затулявся від дурнуватої усмішки, яка виражала лише надмірну зацікавленість.

— Таємниця слідства. — Ліза мене зрозуміла й підтримала.

Відповідь розчарувала прибиральницю.

— Розумію, — протягнула вона й відразу ніби помстилася. — Ну, більше я нічого не зможу вам розповісти. Вибачайте. — Вона встала.

— Ви нам і так дуже допомогли. — Я всміхнувся. — Дуже вам вдячні.

— Та нема за що. Звертайтеся, якщо що. — Вона знову всміхнулася своєю пластиліновою усмішкою. — До побачення! Удачі вам у гонитві за тим придурком. Сподіватимемося, його швидко піймають.

Ми теж зобразили пластилінові усмішки й розпрощалися з нею. Щойно вона вийшла за двері, як ми з Лізою полегшено зітхнули. Нарешті допит скінчився. Ілона мала прийти за півгодини. У нас іще було трохи часу відпочити й поміркувати про те, що дізналися.

— Ти помітив: ця тітка єдина не виказала ніякого страху перед Крижем. Ані найменшого.

— Звернув увагу. І що ти про це думаєш?

— Якби я не знала, що волосся належить молодій жінці, подумала б, що вона його спільниця.

— А як ти вважаєш, може бути так, що хтось із допитаних нами молодих жінок із ним якось пов’язаний?

— Вважаю, що ні. Принаймні я не помітила нічого незвичного в їхніх розповідях чи поведінці. Думаю, це можна