Читати книгу - "Диво"

– Спочинемо! – гукнула. – Бо ще ходити та ходити!

– А не буду більше ходити. Спати хочу, – сказав Какора, який і не образився на Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав. – Завтра доходимо до кінця.

– Завтра мені вже не захочеться, – засміялася Ягода.

– То ходімо ще до озера, – позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.

– А до озера зась! – сказала Ягода.

– Чого б то?

– А того!

– Та ти кажи!

– А я кажу.

– Дурна дівка, – сплюнув Какора, – була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в’язах переставив, а так – тільки тьфу, та й годі!

– Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, – пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.

– А що там у озері? – поцікавився Сивоок.

– Боги живуть.

– Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, – пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.

– Піди, піди, – байдуже сказала Ягода.

– Я теж хочу подивитися, – глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.

– Ну піди, а я ноги посушу на сонці, – засміялася молодичка, – а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?

Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.

Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давнолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам’яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.

Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в радогощан мала надзвичайні обов’язки. Потім купець наставив вухо знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум’я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.

– Переспимо, а вдосвіта – гайда, – цілком тверезим голосом сказав Какора.

Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то па Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то па город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо, був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез’ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть до втечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково?

Але сказав зовсім не те.

– Чому б мали квапитися?

– За тепла треба вибратися звідси, – сказав Какора. – Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.

– Не знаю, чи й піду, – відмовив хлопець.

– Як то? – купець не зумів навіть подивуватися таким словам.

– А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти – злом?

– Не відаючи.

– Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.

– Заберу, – пригрозив Какора. – Присилую.

– Спробуєш.

– А то – потну, як і твого шмаркатого…

Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він прискочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:

– А тепер вставай.

– Так от же ж не встану! – розпачено заревів Какора.

– Лежи, коли хочеш!

– І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!

– Лежи.

– А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.

– Бісівська в тебе душа, – сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка вже занепокоєно поглядала вгору.

Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.

Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі,