Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

Нічого спільного…

Ніде разом.

І не згадала Чеслава, щоби хтось колись у цім домі за щось її похвалив. Матвій жодного разу не сказав, що вона йому потрібна, що він її цінує, любить, що хоче з нею прожити життя…

Так, це була правда. Він не казав їй про кохання… Не казав… Мабуть, не заслужила. Або не постаралася, як інші — добрі, правильні, кохані й безцінні дружини, — зробити все для цього необхідне…

Чеславі почала спливати в пам’яті тільки критика, що безкінечно сипалася на її голову…

«Твоя поведінка незрозуміла! Нерозумна!» — загриміли в мозку часто повторювані фрази, наче хтось у двері затявся стугоніти.

«Сльози — ні з чого! Як істеричка!»

«Не роби так! Бо то — по-дурному і по-сільському!»

«Викинь із голови свій первісний вік!»

«У тобі проблема, бо ти — консервативна!»

«Ти що, в селі досі живеш?! Прокинься!»

Ох і запекло в душі від тих споминів… Ох і зануртувало…

А врешті пригадала, як колись, іще в лікарні, її друг Сава Нагорний сказав, що сутність людини складається з хорошого та пустого. «Три томи хорошого, — аж почула його голос, — і три томи пустого». На жаль, дорогі їй люди бачили в ній лише погане.

Видно, і не старалися щось позитивне знайти.

Може, цілий світ так сприймали — тільки вади в усьому вишукуючи…

Хай там як, але нині Чеслава відчула, як увесь той негатив, що, за словами чоловіка та свекрухи (свекра Королівська бачила, мо’, три-чотири рази: самим бізнесом жив), був її сутністю, розтікся всеньким нутром, мов рідина з уколу, просочившись у кожну клітину тіла, від чого її почало нудити. Певно, саме тому й прибігла була до ванної, де врешті знепритомніла.

І щойно, згадавши останні Матвієві слова, що вона — ніяка, що вона йому набридла, що вона — селючка й недалека, а головно — абияка мати, Чеслава кинулася до унітазу й закашлялася, заревла. Її знудило від самої себе. Вона блювала не спожитими стравами, а власною недолугістю. Тому їй так було зле і препаскудно. Бо наїдки можна з себе вихаркати й виплювати, а відчуття, що ти — лайно і смердиш сама собі, так просто не позбудешся.

Чеслава себе зненавиділа. Після розмови з чоловіком усвідомила власну нікчемність і бездарність, їй стало бридко бути у власному тілі, дивитися на себе в дзеркало, думати про своє селюцтво й обмеженість. Матвій виявився таким переконливим, що Королівська беззаперечно повірила кожному його слову.

Вона — ніяка. Вона — недалека. Вона…

Чеслава вкотре закашлялася від нудоти і гепнулася на холодну долівку. Її мозок і тіло не витримали того, що з нею коїлося в цій страхітливій і безжальній реальності. Там, у невідомості й безпам’ятстві, вона справді малася легше…

З вітальні почувся телефонний дзвінок. Чеся, попри важку поволоку напівсну чи напівжиття, поповзла навкарачки до столу. Телефонував Сава. Ні, вона не має, що йому сказати… Поклала слухавку, лиш зачувши його голос. Та й узагалі, чи знайдеться зараз людина, яка зможе їй бодай чимось зарадити, підказати, як повернутися до нормального життя? Що робити далі?..

Чеслава помітила, що в будинку немає світла, та умикати його їй аж ніяк не хотілося. Темінь тепер була більш ніж доречною: вона була такою ж безпросвітною, як і Чеславин стан.

Татко колись, у непростому дитинстві, також дружив із болем. Згодом заприятелював із темнотою. Може, і її чекає схожа доля?

— Боженьку, як мені жити далі? — витиснула з себе питання без відповіді. — Як мені жити без нього, без сім’ї?..

Кинула оком на телефон.

«Свекруха, — зринула думка. — Може, вона щось підкаже? Може, поговорить із сином і він спам’ятається?»

Тремтливими руками Чеся набрала номер жінки, яку не просто називала, а й вважала другою матір’ю.

— Алло? — почулося по той бік.

— Мамо, — так і сказала Чеслава.

— Слухаю…

— Мамо, Матвій хоче, щоб я пішла, — промовила те, у що досі не вірила. — Вже завтра…

— Ну… та ж… якщо він так вирішив…

Чеся промовчала.

— Якби він у мене поради просив, то я б йому щось та й сказала, — почулося десь із того світу. — А так… Що я можу зробити, як він так вирішив?..

— То мені йти?

— Ну… та ж… ви там удвох розберіться, що й до чого…

Чеся поклала слухавку.

Це правда. Все, що відбувається з нею, — чистісінька правда, і нікуди від неї не втекти. Так само, як не втекти від самої себе. Як би не хотілося…

Королівська вирішила піднятися сходами у спальню. Ноги не йшли, але вона мусила. Здолавши кілька метрів, згадала: ні, їй треба назад у кухню.

Знову ледь-ледь прошкандибала вітальнею, повз накритий гнітючою святковістю стіл, висунула нижню шухляду. Пакети, мішечки, торбинки — все було складено як під лінієчку. Так вона робила, щоб свекруха доброю хазяйкою називала, щоб чоловікові це приємно було чути.

Було…

Дістала картату сумку.

«Господи, мамко, що я вам скажу, дорога, коли приїду?! Що?! Як поясню, чого не вберегла сім’ю?! Я — ніяка дружина, мамко, то я в усьому винна, — заплакала. — Куди мені подітися?! В