Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

навпаки, свій текст він перемережує витягами з книжки Ґусєва, іноді не втримуючись від окремих виправлень. Заслуговує на увагу одне з них. Толстой наводить місце, де йдеться про засадничі відмінності між тим, що втовкмачували своїм учням направники-ченці, й тим, чого навчав їх Сковорода (Н. Ґусєв тут спирається на М. Ковалинського). Останню фразу Ґусєва Толстой редагує, додаючи від себе: «Сковорода навчав, що святість життя лише в ділах»[194].

Важливий, промовистий додаток! Толстой достеменно вражений цільністю особистості українського філософа, гармонічним поєднанням у нього слова й діла, думки і вчинку, прагненням і до того ж умінням жити так, як навчаєш, а навчати того, як сам живеш… Проповідуючи стриманість і невибагливість, Сковорода сам завжди задовольнявся з малого, уникав достатку й життьових вигод, ситості, світської мішури. Навчаючи зневажати багатство, ненавидіти «потолоч золотої монети», не мав нічого, крім книжок і найнеобхіднішого, бездомним «старчиком» блукав з ціпком у руці й худою торбою за плечима. Оспівуючи вільність, був сам вільний від тяжких кайданів власності, кар’єри, станових передсудів, забобонів, диктату зашкарублого довкілля.

Толстой пізнав Сковороду в тяжкий час глибокої внутрішньої кризи, душевного розладу, коли кричущу невідповідність між звичним способом життя і прийнятим для себе (і проповідуваним для інших) моральним імперативом було вже годі витримати. Толстой виношує думку про «відхід»…

(Причинки. Він виявляє загострений інтерес до тих історичних осіб і сучасників, котрі знайшли в собі духовні сили здійснити — з різних причин — подібний крутий поворот у своїй долі. В Щоденнику 1906–1910 років знаходимо низку посилань Франциска Ассизького з його ідеалом бідності, аскетизму, смирення. 20 липня 1907 року в Щоденнику з'являється такий запис: «Не можна проповідувати вчення блага, живучи супротивно до цього вчення, як живу я.

Єдиний спосіб доказу того, що вчення це дає благо, це — те, щоб жити за ним, як живе Добролюбов».

Про кого йдеться?

Алєксандр Міхайлович Добролюбов — один з ранніх російських поетів-символістів, шанований у символістських колах, високо оцінюваний В. Брюсовим, поліглот і знавець європейських літератур, осібно тодішніх новітніх течій у поезії та філософії.

Цей рафінований інтелектуал, «крайній декадент», як означив його Д. Мережковський, отруєний «всіма отрутами „штучних едемів“», «проповідник сатанізму», раптом залишив Петербурзький університет, «покинув родину, дім, маєток і довго блукав жебраком, живлячись милостинею; в Соловецькому монастирі був послушником, хотів постригтися в ченці, але, вирішивши, що православна церква — не істинна, відрікся від неї, пішов з монастиря; знову бурлакував, пройшов пішки всю Росію від Біломорських тундр до степів Новоросії; працював наймитом у селянина, зближувався з духоборами, штундистами, молоканами; за спокушення двох козаків, яких намовив відмовитися від присяги й військової служби, затримали його, мали судити і приректи до арестантських рот, але, на прохання матері, визнали слабим на голову й посадили до будинку для божевільних; він просидів тут кілька місяців; нарешті, змушені були відпустити його, бо він був здоровий»[195]. Добролюбов створив релігійно-містичну секту «добролюбовців», програма якої в деяких пунктах зближувалася з толстовством і разом розходилася з ним. Відлуння зустрічей, розмов і, очевидно, суперечок з Толстим містить збірник віршів та есеїв Добролюбова, де автор формулює свої «головні розділення» з «братом Левом» та його послідовниками[196].

Спілкувався і листувався в ці роки Толстой і з Леонідом Дмитровичем Семьоновим. Онук П. П. Семьонова-Тянь-Шанського, члена Державної ради і голови Російського географічного товариства, син рязанського поміщика, дійсного статського радника, Л. Семьонов багато в чому близький Добролюбову й у творчості, й особливо своєю мандрівною долею, прецінь іще труднішою і трагічнішою. На Толстого велике враження справило оповідання Семьонова «Уривки», яке він відредагував і під назвою «Смертна кара» надрукував зі своїм супровідним листом у серпневій книжці «Вестника Европы» за 1908 рік; у науковій літературі зверталося увагу на певні аналогії між цим оповіданням і статтею Толстого «Не можу мовчати».)

В ряду цих постатей постав перед Толстим і Сковорода. Хтозна, чи не відіграв приклад українського філософа-мандрівця, так само як долі Франциска Ассизького, Добролюбова, Семьонова[197], значну роль у прийнятті ним останнього його рішення — про відхід з Ясної Поляни, від рідних, та, врешті-решт, і від себе колишнього, котрий давно став для нього чужим? То був трудний і, можливо, запізнілий крок; Д. Багалій слушно зазначає, що Толстой пішов з дому «тоді, коли життя було вже прожите, і не міг би так простосердно, як Сковорода, сказати про себе, що світ його ловив, але не впіймав… Яким чудовим світочем міг поставати перед ним у такому настрої старчик Сковорода, котрий так просто й послідовно розв’язав цю проблему життя»[198].

Зауваживши в розмові з А. Ізмайловим, що біографія Сковороди «можливо, ще краще, ніж його писання», Толстой одразу ж застерігається: «Але які гарні й писання!..»

Щоправда, заради істини доводиться визнати (на жаль, це порушує таку любу нашому серцю гармонію в стосунках поміж класиками, та на це нема ради), що безпосередньо (не через книжку Н. Ґусєва) ознайомившися з творами українського філософа, Толстой відчув певне розчарування. «Читав Сковороду. Не так добре, як очікував»[199], — записано у «Кишеньковому щоденнику» 3 червня. Можна припустити, що Толстого, який понад усе цінував простоту і ясність викладу, а на той момент особливо піклувався про приступність написаного для дитячого сприйняття, дещо збентежила застаріла, насичена старослов’янізмами, українізмами, латинськими