Читати книгу - "Слово після страти"

військові заводи на околицях міста легко було помітити з повітря. Та й як можна було не побачити двадцять дев'ять величезних таборів, над якими десятки разів пролітали цілі армади американських літаючих фортець. Сліпий — і той побачив би! Скільки б сотень тисяч людських життів можна було врятувати, якби своєчасно знищили крематорії і під'їзні колії до таборів! Кожне завивання сирени, яке сповіщало про повітряну тривогу, вселяло в серця в'язнів надію, що Освенцім розтрощать з повітря. Та все даремно. На табори не впала жодна бомба!

Річ у тому, що десятки тисяч Освенцімських в'язнів працювали на підприємствах промислових компаній і концернів «І. Г. Фарбеніндустрі», «Крупп», «Альгемейне електрітетс гезельшафт», «Сіменс», «Шукерт», «Стіннес», «Месснер», «Берле» та на багатьох інших, які мали картельні зв'язки з американськими концернами. Німецькі концерни одержували від експлуатації дешевої рабської праці в'язнів величезні прибутки, частина яких навіть у роки війни різними каналами текла в кишені американських та англійських товстосумів. Промислові концерни утримували есесівські гарнізони і виплачували адміністрації табору від чотирьох до шести марок у день за кожного працюючого в'язня, утримання якого обходилося адміністрації усього в тридцять пфенігів на день.

Про все це стало відомо уже після війни, а тоді ми, Освенцімські в'язні, тільки розводили руками, дивувалися й обурювалися, не розуміючи, чому на Освенцім не падають бомби.

Велетенські масштаби Освенцімського комбінату смерті і його «виробнича потужність» свідчили про те, що, в разі перемоги фашистської Німеччини, в Освенцімських крематоріях згоріли б цілі народи і передусім слов'яни та євреї. Освенцім був дітищем нацистської верхівки. Безпосереднім ініціатором і натхненником плану створення Освенцімського табору знищення був Гіммлер. Він любив цей табір і не раз казав, що мріє створити на місці Освенціму велетенське місто рабів. У ньому мало постійно перебувати 3–4 мільйони в'язнів, тривалість життя яких не перевищувала б шести місяців. Шеф гестапо мріяв дати цьому місту назву Гіммлерштадт.

На Варшавському судовому процесі над головним комендантом Освенцімських таборів Рудольфом Гессом сам звинувачуваний зізнався, що Освенцімський концерн за його географічним положенням, кліматичними умовами та мережею залізниць був дуже зручний для знищення передусім радянських військовополонених та єврейського населення, а потім і слов'янських народів[43].

Досить поглянути на географічну карту, щоб зрозуміти: Освенцім невипадково був вибраний як місце для створення комбінату винищення цілих народів. Євреї в масі своїй жили в південній Польщі, на території України, у Чехословаччині, Румунії та Угорщині. Крім того, Освенцім був на кордоні розселення багатьох слов'янських народів — чехів, словаків, поляків, українців. Недалеко була й Білорусія.

Про божевільні гітлерівські плани винищення євреїв у світовій літературі і пресі писалося вже багато. Втіленням у життя цих планів безпосередньо займалося берлінське Головне управління імперської безпеки, один із відділів якого очолював відомий нацистський злочинець Адольф Ейхман — найближчий співробітник Кальтенбруннера і Гейдріха. Ейхман мав спеціальні повноваження і відповідав за «остаточне вирішення єврейського питання». Він об'їздив і облітав усю Європу, втілюючи в життя людожерські накреслення Гітлера. В залежності від країни і місцевих умов Ейхман і його підручні діяли по-різному. В одному випадку вони, спираючись на грубу силу, заганяли євреїв у спеціальні резервації, так звані гетто, передусім у таких містах, як Варшава, Будапешт, Лодзь, Терезино, Хелм та ін. Звідси ешелонами їх вивозили в Освенцім під виглядом «переселення». В інших країнах створювалися так звані «вербувальні бюро». За допомогою брехливих обіцянок і підлих махінацій Ейхман та його помічники «вербували» євреїв для «переселення на схід». У Голландії і Греції, наприклад, вони вручали «завербованим» ордери на нові землі й маєтки. За це «переселенці» віддавали нацистам усе своє майно. До рук катів потрапляли величезні коштовності — золото, брильянти і мільйонні суми грошей у доларах, фунтах, франках, ліврах, песо, леях, злотих тощо. Все це переправлялося в надійні швейцарські банки.

В критичний момент Ейхман чкурнув із тонучого фашистського корабля. До 1950 року катюга переховувався в глухому закуті північно-західної Німеччини — в Мюнсбурзькій пущі, чекаючи слушної для втечі нагоди. Йому допомагали керівні діячі ФРН та ватіканські організації. Нарешті, прихопивши з собою величезні багатства, Ейхман втік до Південної Америки. В 1959 році його вистежили агенти ізраїльської розвідки й привезли в Ізраїль. Почалося слідство, яке тривало два роки. Тим часом Ейхман сидів у броньованій камері тюрми й писав мемуари. 11 квітня 1961 року в Єрусалимі почався судовий процес, який тривав цілий рік.

Що й казати, Адольф Ейхман знав дуже багато і, як повідомляла гамбурзька газета «Ді андере цайтунг», мав намір викрити на суді 387 своїх співучасників, багато хто з яких займав керівні посади у ФРН. Знаючи це, уряд ФРН заздалегідь подбав, щоб Ейхман не зміг скомпрометувати посадових осіб боннської республіки. В липні 1960 року спеціальний представник уряду ФРН зустрівся в Брюсселі з тодішнім прем'єр-міністром Ізраїлю Бен Гуріоном і висловив йому занепокоєння свого уряду в зв'язку з наступним судом над Ейхманом.

Західнонімецькі капіталісти й ізраїльські товстосуми швидко знайшли спільну мову. Бен Гуріон пообіцяв з усіма матеріалами попередньо знайомити уряд ФРН. Мало того, ізраїльський уряд пішов на те, щоб Ейхмана захищав західнонімецький адвокат Серватіус, котрий був довіреною особою найбільших нацистів ФРН. Для цього навіть довелося змінити існуючий закон.

Слідство і суд над Ейхманом, у процесі яких було розкрито всі деталі людожерського плану винищення євреїв, не перешкодили ізраїльським багатіям тісно співробітничати із західнонімецькими капіталістами, які свого часу добре погріли руки на ліквідації шести мільйонів євреїв, а багато хто і сам був причетний до цієї операції. Ізраїльським буржуа кінець кінцем плювати на те, хто заганяв їхніх братів по крові в газові камери, хто спалював їх у крематоріях. Їм плювати на шість мільйонів євреїв, знищених німецькими фашистами, які перебували на утриманні в німецьких монополій. Така природа капіталу. Ось чому суд над Ейхманом не потьмарив зворушливої дружби і взаєморозуміння між ізраїльськими і західнонімецькими капіталістами.

На Нюрнберзькому процесі, коли Ейхмана ще не було спіймано, його найближчі помічники розповіли Трибуналу, що розумів Ейхман під поняттям «остаточне вирішення».

«Усіма засобами фізично знищувати в таборах