Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Звірі дедалі ставали нахабніші. Заощаджуючи набої, полярники змушені були відганяти їх камінням. Вони відбігали недалечко, люто гавкали і пронизливо вили. Не витримуючи цього нестерпного завивання, люди ховалися в хатину. Тоді песці-переможці ще більше нахабніли. Вони вільно бігали собі по даху, ніби глумлячись над переможеними. Одного разу «песець перегриз ремінець, на якому трималася ведмежа шкура при вході, — пише у своєму щоденнику Нансен. — Тільки-но ми встигли приладнати її, як почули, що зуби звіра знову працюють. А сьогодні котрийсь із них украв вітрило, на якому ми перетягували брили прісного льоду. Це вже було занадто. З такою втратою ми не могли примиритися. Як же без вітрила пливти додому? Після багатьох годин копітких пошуків у пітьмі Юхансен знайшов його аж на самому березі моря. Ми не могли збагнути, як мале звірятко могло волочити такий тягар. І навіщо це йому?»

Перед різдвом полярники заходилися ретельно прибирати свою оселю. Найперше вирубали на долівці товстий шар льоду. Його наросло стільки, що хатина аж понижчала. Потім повиносили кістки й покидьки і нарешті взялися зішкрябуватн із стін грубий кожух жирної сажі. Одного тільки не могли зробити, хоча це їм найбільше дошкуляло, — змінити вбрання й білизну.

«…Вона, мов клей, весь час прилипала до тіла… Просякнута брудом і жиром, білизна за кожним рухом терла нам шкіру так, що зрештою появилися рани. Чи міг я коли-небудь подумати, який це важливий, неоціненний, чудовий винахід людини — мило?» — писав Нансен.

Вивернули на другий бік сорочки, де вони були чистіші, — ото й усе. Нансен зробив іще одне велике відкриття: витягнуту з вітрильного полотна грубу нитку розпустив на дванадцять тонких. Ними можна було зашивати й латати зношений одяг.

Щоб швидше минав час, який тягнувся безмежно довго, мандрівники почали фантазувати. Уявляли собі, що вони у величезному, просторому магазині. Там усюди на стінах, від підлоги до стелі, висіло нове, чисте, м'яке й зручне вовняне вбрання. Досить було тільки показати, яке подобається, щоб тобі одразу подали його.

Самотиною у брудному, задушливому й тісному зимівнику полярники радісно провели новорічні свята.

Відтоді, як день зрівнявся з ніччю, кожен місяць, кожен тиждень наближав їх до омріяної весни. Вони голосно лічили дні, які ще відділяли їх від неї, а в глибині душі, мабуть, і години.

Коли була гарна погода, Нансен старався частіше бувати надворі, щоб трохи розім'ятися. Художник за вдачею, дуже чутливий до краси, він іноді годинами мерз, милуючись грою веселкових барв полярного сяйва.

«…На небосхилі сяйво знову розгортає свій срібний килим, — описує він це захоплююче видовище. — За хвилину цей колір перетворюється на золотий, зелений, міниться пурпуром. Світло безперервно пульсує: то розливається, то знову звужується і раптом спалахує безліччю смуг яскріючого срібла, в яке вплітаються блискучі хвилясті стрічки. Зненацька все зникає, і одразу ж загоряються вогняні язики в зеніті, щоб потім вистрілити світлими променями від обрію прямо вгору. То тут, то там палахкотять звивисті, променисті стьожки тепер уже золотистого, ніби зітканого з пилу, килима сяйва. І знову розгоряється світло, знову палає, знову б'ють від обрію до зеніту блискавиці вогнів. І знову нескінченна гра барв».

Початок нового, ще одного року, який полярники мали провести далеко від близьких, навертав їхні думки до рідних домівок.

«Кінчається і цей пам'ятний 1895 рік, — писав Нансен. — Він був химерний, проте, незважаючи на все, досить добрий. На батьківщині зараз дзвонять дзвони, провіщаючи кінець старого року… Наш єдиний дзвін — морозний вітер, що, шугаючи над льодами, несамовито виє і свище, здіймає хмари снігу, змітає його із скель над самими нашими головами… Вдалечині чути гуркіт льодовика. Тільки-но притисне мороз — його величезне, сонне тіло тріскається, одна за одною появляються щілини. В цей час він гримить і гуркоче — немов гарматна канонада, струшуючи небо і землю.

…Юхансен хропе, ніби вторить тим відгомонам. Добре, що зараз його не може бачити мати. Бідолашна гірко заплакала б, уздрівши свого сина схудлого, зарослого, в брудному лахмітті, з жирними плямами сажі на обличчі…

…Ми тут самотні, покинуті, за сотні миль від того, що нам близьке й дороге. Така туга часом огортає, що можна збожеволіти».

— Схаменися, що це ти витворяєш?

Лежачи у спальному мішку і старанно штопаючи панчохи, Нансен здивовано поглянув на Юхансена, який задки рачкував з тунелю до хатини.

— Ведмідь! Отут, біля самісінького входу. Всунув голову за шкуру й заглядає, — випалив Юхансен.

Не встиг Фрітьоф щось накинути на плечі, як Юхансен з рушницею в руках знов обережно поповз до виходу.

З темряви долинало щораз грізніше ричання. Навесні білі ведмеді дуже голодні. Цей, видно, мав намір будь-що забратись у нору, де жили якісь не відомі йому звірі, напевне, смачні. Ведмідь знову заричав. За хвилину розлігся тріск — так ніби звір лапою почав відвалювати каміння.

Не довго думаючи, Юхансен пальнув наосліп. Повітря струсонув несамовитий рев. Здавалося, їхня хатина от-от завалиться. Поранений звір кинувся навтіки. Мисливець погнався за ним. Нансен, сяк-так одягнувшись, вибіг на допомогу товаришеві.

— Я добив його другою кулею. Лежить там, над берегом. У тебе є ніж? Іди оббілуй його, а я тим часом притягну сани. — Обличчя Юхансена сяяло радістю.

Та коли Нансен з ножем у руках уже підходив до здобичі, наперед тішачись думкою про пишну печеню із свіжини, ведмідь раптом зірвався на ноги й чкурнув до моря. Це вже було занадто. Нансен кинувся звірові навперейми.