Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

ці друзі вже протягом 10 хвилин ллють смертельні дощі: артилерійський вогонь, що й сьогодні вважається однією з найбільш концентрованих крупнокаліберних військово-морських атак в історії. Перший залп пролунав із 15-дюймового ствола військового корабля HMS95 «Гуд» (тоді найбільшого коли-небудь збудованого бойового судна), і за ним на швидкості 2500 миль/год і решта снарядів у 3/4 тонни почали вимальовувати небесною блакиттю свої елегантні арки.

Освітлення було ідеальним. Мішені — нерухомі. Загалом, умови були відмінні. Потім приєдналися й інші британські кораблі, і вибухи звучали так гучно, що французи, котрим вдалось врятуватись, доповідали, як у них кровоточили вуха. Корабель HMS «Веліент» «вів вогонь зі своїх гармат, а поряд із ним і HMS «Резолюшн».

Артилеристи на спеці без перепочинку, піт стікає оголеними торсами, заряджають гармати й стріляють, стріляють, аж поки величезні сталеві труби не розжарюються до червоного. Згодом відстань до цілей скоротилася, і знаходити французькі кораблі стало простіше. Зважаючи на те, що вхід до гавані було якраз заміновано британськими літаками, французам нікуди було податися. Як сказав багато років по тому один британський моряк, це було як «ловити рибу в діжці».

Свідки з французького боку розповідали про пелену вогню, вогняні кулі, що приземлялися у воду; про людей без голови і про так сильно обгорілих або понівечених, що вони благали товаришів жахливими закликами: «Аchève-moi!» («Добийте мене!»). І потім британський снаряд влучив у боєприпаси передового французького лінкора «Бретань» — шум був як від виверження Кракатау.

Грибоподібна хмара піднялася над гаванню, і вже за кілька хвилин «Бретань» перевернувся. Дехто з екіпажу вистрибнув у зловісні чорні морські води, що бурлили, неначе фритюр, і, стримуючи подих, пірнав, аби втекти від палаючого мастила. Більшість членів екіпажу пішли на дно.

Того безхмарного дня 1940 року в укріплену гавань Мерс-ель-Кебір поблизу алжирського міста Оран британці випустили 150 снарядів. На момент, коли гармати замовкли, було сильно пошкоджено п’ять французьких кораблів, а один повністю знищено, та вбито 1297 французьких моряків. Відбулася бійня, і знайшлося чимало тих, хто назвав це воєнним злочином.

Обурення ширилось усією Францією, ненависть такого ґатунку, що нацистській машині пропаганди навряд чи знадобилося роздмухувати її навмисно. Вперше з часів битви при Ватерлоо у 1815 році британці стріляли у французів із вбивчими намірами. Усюди по Франції з’являлися постери із зображенням французького моряка, що тоне посеред вогняного пекла, або британського військового лідера як спраглого крові Молоха. Відносинам між Лондоном та новим режимом Віші був кінець, і навіть сьогодні пам’ять про Мерс-ель-Кебір така токсична, що залишається табу в дискусіях між Британією та Францією.

Якби це залежало від нього, казав адмірал Джеймс Самервілль, він ніколи не віддав би такого наказу. Британським морякам серце краялось, коли вони побачили, що накоїли, не ймучи віри, що їм справді дали таке розпорядження. Поколіннями французьким школярям розповідають, що є одна людина, яка віддала наказ на ту бійню і чиї «зайняті пальчики» виписали той убивчий ультиматум. І вчителі мають рацію.

Коли Черчилль підвівся наступного дня у Палаті громад, аби пояснити свій вчинок, він розраховував почути нападки з усіх боків. Він спустив з прив’язі найсмертоноснішу сучасну зброю на, по суті, беззахисну мішень — на моряків, проти яких Британія не вела війни.

Як згодом зізнався, йому було «соромно», коли він встав до промови перед переповненою Палатою. Надруковані записи тремтіли в руках. Він відчитався про всі події, що призвели до катастрофи. Підсумував, сказавши, що виносить свій вчинок на розсуд парламенту. «І також на розсуд нації, і Сполучених Штатів. І світу, і історії».

Із цими словами він сів; і сталося дещо незвичайне. На його подив, не настала несхвальна тиша. Зовсім навпаки, залунали схвальні вигуки. Усі встали й почали вимахувати аркушами з порядком денним, нетямлячись із радощів, яких Палата не бачила уже роками.

Колеги з Кабінету скупчилися навколо, плескали його по спині — що здається нам дивною та нетактовною відповіддю на смерть майже 1300 французів.

Поміж цих веселощів сидів Черчилль, згорблена фігура у чорному піджаку та смугастих сірих брюках, тримаючи руками підборіддя, зі сльозами на щоках.

Щоб зрозуміти його трагедію, потрібно усвідомити, як Черчилль любив Францію. Як зауважив його лікар Чарльз Моран: «Франція — велика цивілізація».

Черчилль виріс у belle époque Франції; саме в Парижі, у місті вогнів та безмежних розваг, його батьки вирішили взяти шлюб; у місті, куди він вирушав, аби витрачати свої виграші від азартних походеньок — на книжки та «інші цілі». Навіть як на такого патріотичного англійця, як Вінстон Черчилль, він не соромився визнавати переваги французького життя: вино, їжа, сир; вишукані chateaux96; блиск та веселощі казино; задоволення від купання на Côte d’Azur97 та намагання ухопити його видатну природну красу в живописі. Французька була єдиною іноземною мовою, у якій він навіть спробував досягнути рівня, на якому його б принаймні розуміли. Та його почуття до Франції сягають іще глибше.

Черчилль вірив у велич Франції, і у перші тижні прем’єрства для нього було справжнім шоком узріти приниженість армії, яку колись вів сам Наполеон, чий бюст посів місце на його робочому столі. Черчилль зробив усе йому підвладне, щоб утримати Францію у війні, вкласти грифелі в олівці французьких політиків та генералів. А коли надходили дедалі гірші новини, він і сам (чотири рази) літав до Франції, де докладав зусиль, аби своєю мужньою франглійською повернути до життя зневірене французьке керівництво. Тільки аби дістатись туди, він уже ризикував життям.

Якось він летів назад у своєму «Фламінго», аж тут пілот раптово пірнув у піке. Це довелося зробити, щоб уникнути зустрічі із двома німецькими літаками, які саме обстрілювали рибальські судна поблизу Гавра. Це сталося 12 червня — а 36 годин по тому французи зателефонували знову, вимагаючи термінової зустрічі у Турі. І коли Черчилль приїхав у Гендон, виявилося, що погодні умови занадто погані для підйому в небо.

«До біса погоду, — сказав 65-річний авіатор. — Хай би що трапилося, я полечу. Ситуація надто важлива, аби перейматися якоюсь погодою». І вони у належний час прибули до Тура. У грозу. А це навіть на сьогодні доволі нелегке завдання, і воно, мабуть, змусило добряче понервувати Бівербрука та Галіфакса, яким довелося також вирушити у складі тієї делегації.

Злітно-посадкова смуга була свіжовсіяна вирвами німецьких снарядів, а французькі екіпажі, що ліниво тинялися аеродромом, навіть гадки не мали, хто от-от збирається приземлитися у них. Черчиллю довелося пояснювати, що він прем’єр-міністр Об’єднаного Королівства і потребує voiture98.

Коли ж прибули до префектури, виявилося, що їх так ніхто і