Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Урешті-решт з’явився прем’єр-міністр Франції, Поль Рейно, і жалюгідно спитав у Британії, чи звільнить вона Францію від своїх зобов’язань і дозволить їй капітулювати. Черчилль востаннє спробував застосувати до полеглого француза свою оригінальну натхненну франглійську терапію. Безрезультатно.

Пацієнт помер; 14 червня німці уже крокували, гордо, немов гусаки, Єлисейськими полями. Маршал Петен, кривозубий пропащий капітулянт з порожнім поглядом, був за головного. Капітуляція успішно відбулася. Французи відмовилися від можливості продовження боротьби з боку Північної Африки, і британці стривожилися, що ж відбуватиметься далі й, зокрема, з французьким флотом.

А він був другим за розмірами флотом у Європі після Королівського, та навіть численнішим за військово-морські сили Третього рейху. Деякі із французьких кораблів були на той час технічно передовими і навіть ліпше оснащеними, аніж британські судна. І якщо вони перейдуть до рук німців, то становитимуть смертельну небезпеку для інтересів Британії. А що, правду кажучи, могло б стати цьому на заваді? Адже всім уже було відомо, як стрімко німці розтрощили лінію Мажино. Від їхніх бронетанкових військ ніщо не могло врятуватись.

Якщо Британія мала намір продовжувати боротьбу, Черчиллю необхідно було усунути ризики, що містили у собі ті французькі кораблі. Та була й ще одна не менш важлива підстава атакувати. Якщо Британія дійсно планувала воювати, Черчилль мав показати світові, що країна, яку він за собою веде, справді ліплена із бойової глини і готова до будь-яких рішень задля перемоги. Це був критичний крок, тому що скептиків вистачало як удома, так і за кордоном.

Згадайте, яким крихким досі було його становище, яким сумнівним — ставлення до нього з боку партії торі. Джордж Ленсбері, лідер лейбористської опозиції, тому і відмовився від посади, що противився ідеї війни, а було ще чимало інших, хто мав таку саму позицію, по обидва боки парламенту. Палата лордів була переповнена пожирачами стілтона99, страусами-капітулянтами, такими затятими примиренцями, як граф Лондондері, лорд Брокет, граф Денбі, лорд Понсонбі і герцог Вестмінстер, чарівний та пишнобарвий Бендор, який казав, що «війна — частина єврейсько-масонської змови». То в часи, коли прем’єр-міністри від торі змушені були приділяти чимало уваги позиціям герцогів і графів.

Ці потенційні зрадники були не самі. Реба Батлера, на той час заступника міністра Форин-офісу, спіймали на тому, що він говорив шведським дипломатам, мовляв, вважає, Британії слід піти на угоду з Гітлером — якщо той запропонує справедливі умови. Навіть товариш Черчилля, здавалося б союзник, Бівербрук надавав перевагу сценарію миру через перемовини. Довкола, як і завжди, було повно тих, хто волів би робити гроші, аніж іти до війни.

Скептиків вистачало і в лавах його власних найближчих службовців. Та це, мабуть, і не дивно, оскільки усі вони ще донедавна служили Невіллові Чермберлену. Його особистий секретар Ерік Сіл щось навіть там бубонів про «кляту риторику» свого начальника; і справді, він був серед тих небагатьох, на кого не діяли чари нового прем’єр-міністра («Зняти б того тюленя Сіла100 з його плавучих крижин», — казав Черчилль).

Іще гіршим є те, що сумнівалися й представники найважливішої на той час аудиторії — у Біломі домі та на Капітолійських пагорбах. Американський електорат значною більшістю виступав проти втручання у війну — тринадцять до одного, згідно з опитуванням. А президент Рузвельт пообіцяв, що не «вплутає» Америку в жоден європейський конфлікт, та розумів, що у разі порушення обіцянки на президентських виборах у листопаді того року його буде покарано.

Сьогодні чимало консервативних американських політиків традиційно осуджують Невілла Чемберлена та його кволу відмову протистояти Гітлеру. Саме поняття ідеї замирення стало чимось на зразок лайливого слова в американській політиці — і у цьому є сенс. Але слід пам’ятати, що в травні та червні 1940-го, коли Британія самотужки стояла проти тиранії, що вже тоді мала чіткий расистський та антисемітський характер, деякі сенатори Сполучених Штатів не дуже-то й надривалися, аби прийти на допомогу, і якщо й так — то не одразу.

Гарі Вудрінг, військовий міністр США та палкий ізоляціоніст, із 23 травня до 3 червня навмисне затримував відправку Британії воєнних засобів, які тоді вже було визнано надмірними. Він наполягав на тому, щоб товар було як слід прорекламовано, аби будь-хто міг його придбати, перш ніж його продадуть Британії. І це тоді, коли британські солдати гинули на узбережжях Дюнкерка, у найбільшій воєнній катастрофі останніх 100 років.

Комітет сенату в питаннях зовнішніх справ блокував продаж літаків та кораблів; військове міністерство відмовлялося видати окремі бомби, за які бідолашні французи вже давно заплатили; сенатор Девід Волш ухитрився потопити угоду, за якою Британія планувала придбати 20 моторних торпедних катерів, які не завадило б мати, якщо подумати, у перспективі морського вторгнення нацистів.

Інші ж американці, звісно, більш співчували. Переважно це були мас-медіа і сам президент. Проте діяльність Рузвельта була обмежена умовами Акту про нейтралітет і загальними настроями тих часів. До того ж він вагався з причин звичайної обережності. Адже 15 травня (ледь через тиждень, як він перебрав кермо влади) Черчилль надіслав йому листа, у якому попрохав про військову допомогу у вигляді кількох застарілих американських есмінців. Цей запит, мабуть, не було сформульовано так помірковано, як хотілось би. Черчилль просив, Черчилль благав передати ті есмінці, а завершив прихованою погрозою: мовляв, якщо Британія паде, то вже нíкому буде спинити Гітлера в експропріації усього британського флоту та використання тих кораблів проти самих Сполучених Штатів. У цій першій самостійній репліці їхнього такого важливого діалогу Черчилль схибив у передбаченні того, як може відреагувати співрозмовник.

Поглянувши на такий хід розмови та на улесливу, марно-погрозливу відчайдушність, Рузвельт дійшов висновку, що Британію дійсно от-от спіткає доля решти європейських країн, а у такому разі який, зрештою, сенс посилати есмінці, якщо їхні гармати згодом просто повернуться у бік США?

Так Черчилль випадково налаштував співрозмовника проти себе; він не заспокоїв, а лиш викликав тривогу Вашингтона щодо можливого краху Британії. Та був іще один міжнародний спостерігач, відомий своїми сумнівами в Британії та її здатності продовжувати боротьбу, — адмірал французького флоту Франсуа Дарлан.

Цей Дарлан був колючою особою. Його так розлючувало те, що він вважав неадекватністю британської допомоги Франції, що він став категоричним англофобом. На одному етапі його навіть довелося заспокоїти і нагадати, що він воює з бошами, а не ростбіфами101. Вони з Черчиллем