Читати книгу - "Стоїк, Теодор Драйзер"

Отже, його становище зараз з усіх боків є вкрай хистким і ненадійним. Він почував себе змореним і розгубленим. Можливо, це перший зимовий подих старості, що наближається.

Увечері після обіду він поділився своїми планами з Береніс. Мабуть, слід, думав він, взяти Ейлін із собою до Нью-Йорка. Йому доведеться приймати чимало людей, і в очах суспільства він виглядатиме краще, якщо дружина буде з ним. Саме зараз все зависло в повітрі, і їм слід бути надзвичайно обережними, щоб не зіпсувати їй настрій.

Розділ 37

Поміж тим минув місяць перебування Ейлін в Парижі, за який вона так змінилася, що тільки й чула від своїх нових друзів, що стала «зовсім іншою людиною». Вона скинула двадцять фунтів ваги; колір обличчя, блиск її очей стали яскравішими, настрій бадьорішим; її волосся було зачесане а-ля шантеклер, як висловлювалася Сара Шиммель; вона носила сукню від месьє Ришара, а туфлі від месьє Краусмейєра, — усе, як і спланував Толліфер. Вона здружилася з мадам Резштадт, а шейх виявився забавною людиною, хоча його увага іноді надто набридала. Йому явно подобалася вона сама, а не її багатство і становище, схоже, він був готовий зав’язати з нею роман. Але ж його костюм! Білий, з найтоншої вовни, оброблений шовком і підперезаний білим шовковим шнуром! А маслянисте чорне волосся, що робило його схожим просто на дикуна! А маленькі срібні кільця у вухах! А довгі й аж ніяк не маленькі вузькі туфлі із червоної шкіри із загнутими догори гострими носами! А цей яструбиний ніс і темний пронизливий погляд! Перебування разом з ним неодмінно перетворювалося на шоу для всіх навкруги. Коли ж Ейлін залишалася з ним удвох, то майже весь час витрачала на те, що усіляко намагалася ухилитися від його ніжностей.

— Прошу вас, Ібрагім, — говорила вона, — не забувайте, що я заміжня і люблю свого чоловіка. Ви мені подобаєтеся, справді подобаєтеся. Але ви не повинні просити мене про те, чого я не хочу робити і не робитиму, але якщо ви поводитиметесь так і далі, я перестану з вами зустрічатися.

— Але ж згляньтеся, — наполягав він доволі гарною анг­лійською мовою, — ми маємо так багато спільного. Ви любите грати, і я теж. Ми обоє любимо поговорити, покататися, по­грати в карти, ставити потроху на перегонах. Але ж ви, як і я, людина розважлива, не така... не така...

— Запальна? — підказала Ейлін.

— Що це значить «запальна»? — запитав він.

— М-м... не знаю, як пояснити, — у неї було таке відчуття, немов вона говорить із дитиною. — Метушлива, непосидюча... — вона зробила невиразний жест рукою, маючи на меті навести на думку про якусь непостійність як розумову, так і емоційну.

— Ах, от що! Ха! Запальна! Он як! Розумію! Ні, ви не запальна! Ні! Ні! І ви мені подобаєтеся, дуже. Ха... ха... Дуже, дуже. А я вам? Вам подобаюся я — шейх Ібрагім?

Ейлін розсміялася.

— Так, подобаєтеся, — сказала вона. — Тільки, по-моєму, ви занадто багато п’єте. І, я думаю, ви зовсім не гарна людина — жорстокий, егоїст і таке інше. Але все одно ви мені подобаєтеся і...

— Тц... тц... тц, — зачмокав шейх. — Це зовсім небагато для такого чоловіка, як я. Якщо ви мене не любитемете, я не зможу заснути.

— Ах, перестаньте казати дурниці! — вигукнула Ейлін. — Краще налийте собі чогось випити, а потім ідіть й вертайтеся ввечері: відвезете мене обідати. Мені хотілося б з’їздити ще раз до цього містера Сабіналя.

Тож дні Ейлін плинули доволі приємно.

Її колишня схильність до меланхолії розсіялася, і їй почало здаватися, що її становище не таке вже безнадійне. Ковпервуд написав їй, що приїде до Парижа, і, готуючись до зустрічі з ним, Ейлін вирішила здивувати його найбільш приголомшливим зі створінь месьє Ришара. А Толліфер порадив, коли приїде Ковпервуд, запропонувати йому обід в Орсінья, чудовому невеличкому ресторані, який він нещодавно відкрив. Затишне місце, і зовсім поруч із собором Паризької Богоматері. Сабіналь надасть для такого випадку Орсінья вина, бренді, лікери, аперитиви й сигари. А Орсінья під керівництвом Толліфера приготує такий стіл, на який не поскаржиться найвибагливіший гурман. Цього разу Толліфер вирішив перевершити самого себе. Вони запросять мадам Резштадт, вірного шейха й Меріголд, яка, захопившись Толліфером, вирішила залишитися в Парижі і, прийнявши його вимогу, примирилася з існуванням Ейлін.

— Ви і ваш чоловік добре знайомі з усіма знаменитими ресторанами, — сказав Толліфер Ейлін. — Тож, я думаю, буде оригінальніше, якщо ми влаштуємо щось зовсім простеньке для різноманітності.

І він пояснив їй свій план.

Щоб заручитися згодою Ковпервуда, Толліфер змусив Ейлін послати йому телеграму з настійним проханням прибути на обід, який вони влаштовують у його честь. Ковпервуд, одержавши це запрошення, посміхнувся й у відповідь телеграфував про свою згоду. Коли Ковпервуд приїхав, то справді щиро здивувався, побачивши, що Ейлін стала значно привабливішою, — настільки, що він навіть і не припускав, що вона може так виглядати у її роки, а особливо після всього, що їй довелося пережити. Її зачіска була поемою з локонів, що відтіняла найкращі риси її обличчя. А майстерно зшита сукня вигідно підкреслювала лінії її значно схудлої фігури.

— Ейлін! — вигукнув Ковпервуд, побачивши її. — Ти ніколи ще не виглядала краще! Як, чорт забирай, тобі вдалося цього досягти? Ця сукня надзвичайно ефектна. І мені подобається твоя зачіска. І, мабуть, харчувалася, як пташка?

— Майже так, — відповіла, посміхаючись, Ейлін. — Я вже цілий місяць їм так, що раніше навіть не назвала б це їжею! Але можеш бути впевнений: тепер, коли я це все скинула, більше повніти не збираюся. А як твій переїзд? Не стомився?

Розмовляючи, вона спостерігала за Вільямс, яка розставляла на столі келихи й лікери, готуючись до появи гостей.

— Ла-Манш був спокійний, наче озерце, — розповідав Ковпервуд, — окрім хіба що якоїсь чверті години, коли здалося, що