Читати книгу - "Як зупинити час"

не бачив нічого поганого в тому, щоб поїхати відкривати нові землі для імперії, що постійно розширювалася. Уже тоді я був людиною з іншої епохи. Але все одно не міг підпалити людське житло. І я досі не знаю, чи я підсвідомо впізнав у ньому такого ж, як я сам, чи побачив у його погляді відбиток довгого життя та гріхів. Не знаю чому, але я відступив. Волліс кричав на мене, а я відійшов до вологого піску та кинув смолоскип у хвилі. Потім повернувся до того чоловіка, чию хату мав спалити, дістав пістолет (мені його видав хворий на цингу офіцер перед тим, як відправити на берег) та поклав його на пісок. Не думаю, що хлопець розумів, що таке пістолет та нащо він, але ножа він впізнав. Його я теж опустив долу поруч з пістолетом.

У кишені я мав маленьке дзеркало. Я дістав його та показав чоловікові його власне обличчя — він захоплено роздивлявся своє відображення.

Волліс уже був поруч зі мною:

— Що в біса ти виробляєш, Фрірзе?

Я намагався дивитися на Волліса з такою ж мовчазною гідністю, з якою дивився на мене місцевий.

Мені пощастило, що Фюрно теж був там:

— Якщо ми зруйнуємо їхнє житло, нам ніколи не будуть тут раді. Треба їх підкупити, а не лякати ще дужче. Іноді звіру достатньо просто заревіти.

Волліс буркнув щось у відповідь та повернувся до мене:

— Краще не примушуй мене шкодувати про те, що я узяв тебе на борт.

Усі хати вони все одно спалили. Таким був перший в історії візит європейців на острів, що в майбутньому матиме назву Таїті. А вже за два роки потому під час своєї першої навколосвітньої подорожі капітан Кук зупиниться на цьому острові, щоб разом з астрономом поспостерігати затемнення Сонця Венерою. Саме ця особливість — зручне розташування острова для спостережень — допомогла розвинути наукові знання та вдосконалити метод розрахунку довготи.

Поки село палало, два натуралісти, яким вдалося пережити подорож, разом з художником Джо Веббером пішли вивчати джунглі. У нашому сприйнятті ми не завойовували, ні, ми вивчали.

Тим не менш, ми змогли зробити те, що в епоху великих географічних відкриттів не було такою вже рідкістю — знайшли рай. Знайшли та підпалили.

Дубай, сьогодні

Аеропорт Дубая світиться наче вдень, хоча зараз і середина ночі. Я блукаю магазинами. Якась продавчиня хоче побризкати мене спреєм після гоління.

— Ні-ні, дякую, — кажу я, але вона не відступає та прискає ароматом під назвою «Sauvage»[134] на паперову смужечку, яку дає мені.

Вона так наполегливо посміхається, що я беру ту смужечку та виходжу з нею з магазину. Запах парфуму наводить на думки про різноманітні рослини, які дали аромати для нього. Про те, які далекі ми стали від природи. Скільки ж треба докласти зусиль, щоб нарешті закрити аромат у пляшці та написати на ній «дикий». Сам аромат не викликає жодних асоціацій. Я продовжую безцільно гуляти та опиняюсь у книжковій крамниці. Більшість книжок тут англійською, але є й арабською.

Хочеться знайти щось почитати, але на перший погляд тут лише ділові книжки. Я проглядаю обкладинки. Ось на одній фото автора — у костюмі та з псевдопрезидентською посмішкою на обличчі. Зуби у нього сніжно-білі. На обкладинці зазначено: Дейв Сандерсон «Багатство у тобі: як приборкати свого внутрішнього мільярдера». Якусь мить я дивлюся на ту обкладинку, наче у трансі. Це зараз модна ідея: начебто внутрішній ти чимось відрізняєшся від зовнішнього себе. Начебто є більш реальна, краща та багатша версія тебе самого, яку ми можемо пізнати тільки за допомогою отакої книги тощо. Ідея в тому, що ми відірвані від власної природи так само, яка ота пляшечка парфумів відірвана від рослин у лісі. Наскільки я розумію, це і є проблема життя у двадцять першому столітті. У більшості з нас уже є абсолютно всі матеріальні речі, які тільки треба, тому робота маркетологів полягає в тому, щоб прив’язати до економіки почуття, щоб примусити нас хотіти того, чого ми ніколи і не хотіли. Нас примушують відчувати себе бідними із зарплатнею у тридцять тисяч фунтів на рік. Відчувати, що мало подорожували, якщо побували лише в десяти країнах. Відчувати себе старими, коли знаходимо першу зморшку. Відчувати негарними без фотошопу та фільтрів для фотографій.

У 1600-му ніхто не хотів приборкати свого внутрішнього мільярдера. Тоді хотіли просто дожити до юнацтва і не підчепити вошей.

Ех.

Мабуть, у мене кепський настрій.

Очі у мене сухі від утоми та від семи годин у літаку. Літати я не люблю, але справа не у страху перед польотами, а в самій концепції: ти сідаєш на літак у аеропорту Гатвік, а вже за кілька годин опиняєшся у зовсім іншій країні з іншою культурою та кліматом… Може, мені це не подобається тому, що я ще пам’ятаю реальні розміри світу? Цього вже ніхто не зрозуміє. Люди давно не відчувають справжньої неосяжності нашої планети та власної незначущості у світі. Коли я вперше обійшов навколо світу, мені знадобився один рік та корабель з цілою командою мужиків, з яких далеко не всі дожили до кінця подорожі. А тепер світ — він просто отут. Увесь. Уже за годину я летітиму в Сідней та буду там уже по обіді. Від цього у мене починається клаустрофобія, бо світ у прямому розумінні цього слова стискається навколо мене, наче повітряна кулька, з якої виходить повітря.

Я переходжу в інший відділ крамниці. Тут майже всі книжки англійською або ж у перекладі з англійської. Над ним висить вказівна табличка «Думки». Книг тут менше, ніж у бізнес-секції: Конфуцій, грецькі філософи. А потім я бачу одну книгу в простій обкладинці: Мішель де Монтень «Есе».

Сам вигляд цієї книги спалює мене зсередини. Я навіть уголос вимовляю ім’я дочки, я наче знов десь поруч, наче частина нас обох міститься у книгах, які ми з нею любили. Я розгортаю її навмання та читаю перше-ліпше речення: «Ніщо так міцно не закріпить щось у пам’яті, як бажання це забути». З очей от-от поллються сльози.

Пілікає телефон. Я поспіхом кладу книгу та дістаю його з кишені. Повідомлення від Омаї: «Скільки ж років минуло! Дочекатися не можу. Забронював нам столик на вечерю у «Фіговому дереві» о 8-й. Якраз відіспишся від джетлагу[135]».

Джетлаг. Смішно, що він використовує такі слова. Я уявляю його людиною з тих часів, коли польоти здавалися настільки ж нереальними, як зараз — життя на Нептуні. А