Читати книгу - "Атлантида"

— Тоді куди ведуть усі інші проходи? — спитала Катя.

— Гадаю, що вони являють собою комплекс тунелів і галерей на зразок цієї. Уявіть собі підземний монастир із культових приміщень, житлових кімнат для жерців і прислужників, кухонь і комір для продуктів, скрипторіїв і майстерень. Первісні мисливці, вперше опинившись тут, мабуть, звернули увагу на симетричну структуру печер, примху природи, що спричинилася до утворення мережі тунелів, схожої на розпростертого орла. Подальша обробка стін зробила цю структуру ще правильнішою.

— На жаль, у нас немає часу на дослідження, — стривожено дивлячись на прилади на скафандрі Джека, промовив Костас. — Через твоє поранення та крижану воду споживання організмом повітря збільшилося, і його запаси майже вичерпано. Тобі вистачить дихальної суміші, щоб повернутися на субмарину, але не більше.

Джек не вагався ані секунди: доки їхні переслідувачі були на підводному човні, шляху назад не було. Єдиний шанс на порятунок полягав у тому, щоб пройти крізь лабіринт тунелів і відшукати вихід на поверхню.

— Ми йдемо далі, — сказав він.

Костас глянув другові в очі та мовчки кивнув. Підпливла Катя й потиснула Джекові руку. Востаннє подивившись на печеру, яку вони залишали позаду, дослідники вирушили до лівого проходу. У світлі променів, що затанцювали на поверхні скелі, тварини мали дивний вигляд: вони ніби напружували всі свої сили, щоб із глибин льодовикового періоду піти слідом за вченими, підтримуючи їхню місію.

Зупинившись у кутку, Костас витяг із наплічника черговий клубок, прив’язав нитку та рушив уперед, у чорнильну темряву тунелю. Джек і Катя рушили за ним.

— Ну що, тепер вороття немає, — промовив Костас. — Уперед!

20

— Тесею, це Аріадна. Тесею, це Аріадна. Ви мене чуєте? Прийом.

Том Йорк у тисячний, мабуть, раз за останні півгодини переказував це повідомлення. Кодові імена він узгодив із Джеком та його товаришами ще до того, як вони вийшли з ДСРВ. Вимкнувши мікрофон, Йорк повісив його на ДВЧ-приймач поруч із панеллю управління радара. Уже світало, і «Сіквест» майже повернувся на свою початкову позицію, тоді як шторм уже відкочувався до південного берега Чорного моря. І хоча відтоді, як їхні шляхи розійшлися, минуло вже майже дванадцять годин, особливих підстав для хвилювання не виникало. Ймовірно, на те, щоб проникнути на борт субмарини, знадобилося чимало часу, а Костасового лазерного обладнання ніхто не перевіряв. Можливо також, що дослідники вирішили тимчасово не викидати на поверхню радіобуя, чекаючи, поки нормалізуються погодні умови.

Трохи раніше через свого знайомця у Британському центрі зв’язку та збирання розвідувальної інформації, що в Телегенічні, Йорк з’ясував, що за годину над ними з’явиться цифровий супутник нового покоління, призначений для спостереження за земною поверхнею. Вони вже перебували на межі його видимості, і за п’ять хвилин супутник мав дістати високо роздільне зображення острова з висоти у шістсот кілометрів, — якщо, звичайно, його не закриє хмара. Але навіть у разі хмарної погоди інфрачервоні теплові сенсори були здатні розпізнавати детальне зображення; щоправда, думав Йорк, на такому зображенні, ймовірно, переважатиме потужне випромінювання з кратера вулкана, втім, людей також можна буде побачити.

— Капітоне, земля! Південний-південний захід, з правого борту.

Після сходу сонця Йорк і терновий перейшли з віртуальної системи керування, що в командному модулі, на реальний капітанський місток. Корабель здійснив крутий віраж. Капітан, схопившись за леєр, вдивлявся крізь залите дощем скло у неспокійне море, що його вже почав забарвлювати тьмяний світанок. Обрій поступово віддалявся, ранковий туман розсіювало проміння сонця.

— Відстань — триста метрів, — дав оцінку Йорк. — Скиньте швидкість до однієї чверті та поверніть на сімдесят п’ять градусів.

Терновий зайнявся лазерним далекоміром, а Йорк тим часом підтвердив орієнтир для системи глобального позиціонування та схилився над мапою моря поруч із панеллю компаса. За кілька секунд показавсь острів, блискуча поверхня якого була схожою на правильний конус.

— О Боже! — гукнув терновий. — Виверження!

Йорк облишив циркулі та схопив бінокль. Серпанок, що нависав над островом, зароджений був не лише морським туманом, а й клубами диму вулкана. Стовп диму здіймавсь високо вгору, де його розвіював вітер. Посередині майоріла урізана веселка — яскрава смужка кольорів, що жваво переливалася в сонячному промінні.

Йорк спостерігав за цим видовищем мало не хвилину.

— Не думаю, — сказав він. — У цьому немає нічого особливого. Я вже бачив щось подібне на островах Вануату в південній частині Тихого океану. Дощова вода проникає крізь пористий верхній шар із попелу та випаровується, зустрічаючись із магмою. Як наслідок, над вулканом здіймається довжелезний і тонкий — діаметром не більше від двадцяти метрів — стовп пари.

— У давні часи це видовище, напевно, справляло на людей величезне враження та сприймалося як надприродна подія, — промовив терновий.

— Шкода, якщо Джек цього не бачить. — Йорк указав кудись під воду. — Ось підтвердження його гіпотези, що ця гора колись була священною, місцем розташування святилищ на зразок мінойських вершинних. Мабуть, людям вона видавалася оселею богів.

Йорк укотре підніс до очей бінокль та обвів поглядом вулкан, що височів перед ними. Поверхня гори здавалася голою та позбавленою життя: випалений попіл вершини змінювався кострубатим базальтом схилів. Десь на середині гори капітан побачив темні прямокутні плями, схожі на майданчики чи балкони. В обличчя йому вдарило сонце, і він заплющив очі, щоб за кілька секунд їх знову розплющити. З його вуст зірвалися вигуки невдоволення. Він поклав бінокль і підійшов до потужного телескопа поряд із компасом. Раптом від дверей почувся голос Пітера Гові:

— Яке видовище! Гадаю, це випари дощової води?

Гові зійшов на місток. На Пітерові були зелені Гумові чоботи, брунатні вельветові штани і білий светр під горло; в руках він тримав дві чашки, в яких щось парувало.

— Маєш вигляд учасника Другої світової на водах Атлантики, — промовив Йорк.

— Точніше, Чорного моря. Нелегка видалася нічка. — Гові передав капітанові чашку та важко опустився на сидіння тернового. Щоки гостя були неголені, а вираз обличчя свідчив про втому. Протяжний новозеландський акцент посилився. — Я знаю, що ти убезпечив нас від шторму, але нам усе одно не вдалося стулити очей: довелося стежити за обладнанням. Ми мало не втратили підводний апарат.

Відразу після того, як ДСРВ вирушив до субмарини, апарат повернувся на «Сіквест»: він мав відвезти пасажирів на «Сі-Венчер» за тридцять миль на захід. Хоча техніки закріпили його на внутрішній платформі, вночі він